Осінь. Буяння фарб на деревах, шарудіння під ногами листя, останні теплі сонячні дні і лазурове небо… Мабуть, недаремно саме у цю щедру пору року, коли у останньому вальсі кружляє падолист, лунатимуть гарні слова вітання педагогам з нагоди їхнього професійного свята.
У переддень Дня вчителя спілкуємося з викладачем географії, заступником директора з наукової роботи Каховської гімназії Пашковською Наталією Василівною.

— Перше питання не буде оригінальним. Чому обрали професію вчителя? Чому саме географ? Який вплив мами?
— Як би це звучало неоригінально, але професію вчителя я не обирала, – вона обрала мене. Мама, Шнайдер Ніна Олександрівна (на фото вгорі), вчитель географії з більш як 30-річним стажем, нагороджена в свій час медалями А.С. Макаренка та «Ветеран праці», дійсно, вплинула на мій вибір. Але, скоріше, вона визначила напрямок, аніж спеціалізацію, і, що вже точно, – сформувала моє ставлення до роботи. Саме вона навчила мене відповідати за всі свої дії, ставитися до всього, за що берешся, добросовісно, творчо й віддано, і давати відмінний результат.

Насправді я за фахом – метеоролог, тобто інженер, який жодного відношення до педагогіки не має. Але перед закінченням вишу (а це були перші роки незалежності України, із працевлаштуванням виникало чимало запитань), обставини були такі, що я вирішила скласти в університеті академ-мінімум, що давав мені право здійснювати викладацьку діяльність. Тому, як кажуть, «немає нічого більш постійного, ніж тимчасове». Прийшовши в освіту на деякий час, працюю в цій системі вже 25 років.

У 1992 році я з відзнакою закінчила Київський університет ім. Тараса Шевченка, де, власне, й усвідомила суть понять «якість знань» і «рівень освіти», за що надзвичайно вдячна своїм викладачам. Мені подобалось вчитися, я жартувала, що центральна наукова бібліотека ім. В.Вернадського для мене – найкраще на Землі місце відпочинку. Неймовірні часи! Віддані друзі, цікаве навчання, чудові практики, культурне життя столиці, сила, віра, настрій – все це надихало, мотивувало, рухало вперед і вгору!..

«Мені щастить в житті на людей» – затертий вислів, але дійсно влучний. Справжньою першою школою для мене стала наша перша школа (ЗОШ №1). Тепер я розумію, що треба подякувати Т.В. Дроздовській і Т.Г. Шестерненко, які не дуже «оберігали» новоспечену вчительку, й одразу залучили мене до активної педагогічної діяльності. Перший міський конкурс «Вчитель року», перша в місті перемога на всеукраїнській учнівській олімпіаді з географії, перший «управлінський досвід» (у нас була чудова команда молодих вчителів, номінальна керівна роль в якій була покладена на мене) – все це відбувалося під їхнім впливом і з їхньою допомогою.

Серед тих молодих вчителів була й Олена Вакулич. І те, що ми обидві були випускницями університету ім. Шевченка, встановило між нами особливий зв’язок. Згодом Олена Леонідівна, відкриваючи першу в місті гімназію і маючи підтримку у своєму виборі Л.Т. Машкіної, запропонувала мені стати її заступником. Можливо, якби я тоді знала й усвідомлювала різницю між керівною і вчительською роботою, я б не зважилась на цей крок. Але я хочу подякувати за допомогу, підтримку й науку І.П. Дідик, – її мудрість і особливе ставлення до завуча-жовторотика додавали впевненості й віри, що все буде добре.

— Чи не буває такого собі педагогічного вигорання? Коли руки опускаються і ставиш собі питання: «А навіщо все це?». Якщо так, як відроджуєтесь? Що Вас заспокоює? Надихає?
— Професійне вигорання – стан, як на мене, властивий всім, хто віддається справі, а вчительству й поготів. Бо це робота в режимі 24/7. Висока відповідальність, темп сучасного життя, динаміка статусу вчителя в суспільстві і державі – все це створює постійну напругу. Але є дуже правильні й корисні штуки, одна з яких – позитивне мислення!

В усьому шукай, насамперед, хороше й роби мотивуючі до саморозвитку висновки!
Наприклад, багатьом відомо, що учні гімназії вже 10 років поспіль стають учасниками й призерами всеукраїнських олімпіад з географії. Це результат важкої спільної праці. Безсонні ночі над МАНівськими роботами, додаткові заняття після уроків та у вихідні з вересня по травень, купи книжок і завдань «на літо», телефонні дзвінки від дітей о сьомій ранку або опівночі, шалене хвилювання під час самих олімпіад тощо. Але яку насолоду я відчуваю від заглиблення в науку, від пізнання світу, від нового досвіду, який формую зі своїми учнями, від «крутого» настрою, який ми разом зазвичай створюємо. Можна все життя працювати над розв’язанням теореми Ферма, а можна, готуючись до уроків та олімпіад, мандрувати світом, пізнавати всю його красу й дивовижність.

Одним словом, географія – це одна з отих надзвичайно крутих штук! І достеменно це знають мої чудові вихованці. Дякую за щиру дружбу й відданість, творчий неспокій, що занурює мене у глибини науки й природи, за високі результати і перемоги Коренькову Руслану, Дорогокуп Тані, Остапенко Саші, Суботіній Аліні, Таранішину Андрюші, першим моїм гімназійним «ластівкам» — Портній Ані, Рябовій Даші та Артеменко Каті. Ну, й, звісно, моїй рекордсменці Савенко Насті (на фото внизу разом з Аліною Суботіною) — триразовій призерці всеукраїнської олімпіади й учасниці цьогорічного відбіркового туру міжнародної олімпіади «Наука про Землю» (до речі, Херсонщина на цих випробуваннях була представлена вперше за всю історію всеукраїнських географічних олімпіад).

— Говорять, щоб зрозуміти дитину, треба залишатися дитиною в душі? Згодні?
— І не лише для цього. Вміння зберігати в собі дитину дає можливість радіти, сміятись, захоплюватись, насолоджуватись, бажати, любити, мріяти, а також співати, танцювати, ганяти на велосипеді, лазити через паркани й стрибати «бомбочкою» в річку. До речі, вміння залишатися в душі дитиною – є ще одним з найважливіших способів самозахисту, аби дочасно не вигоріти. І це, на мою думку, саме той настрій, який дозволяє досягати вершин у будь-якій діяльності. Бо той, хто любить жити, завжди перемагає!

— Що пам’ятаєте зі свого шкільного життя, якою була учениця Наташа Шнайдер ?
— «Песчаный каръер! – Я! Мясокомбинат! – Я! Огласите весь список, пожалуйста…» Це виглядало майже так, як у відомій комедії. Дитячі й молодіжні табори, олімпіади й концерти, музична школа й танцювальний колектив, малювання й спів, екскурсії й походи – все моє. Я виросла у творчій активній сім’ї, і навіть певний час бачила своє майбутнє у мистецькій сфері.

Творчість – це риса, яка «проявляє» людину в будь-якому середовищі. Напевно, усвідомлення того, що школа – це місце, де ніколи не буде нудно, а вчительство – безмежний простір для творчості, «залишили» мене у цій дуже непростій професії.

— Якими рисами повинен володіти вчитель?
— Вважаю, що однією з головних рис учителя має бути чесність. Діти дуже чітко вміють сканувати, зчитувати інформацію, почуття, настрої. Довіра і взаєморозуміння, повага й увага – не уявляю без цього продуктивної співпраці, цікавого заняття, робочого процесу, натхненного променями добра. Можна стримувати, але не варто приховувати свої почуття. Діти можуть бачити мене з різним психологічним настроєм і станом: стривоженою та веселою, засмученою та гіперактивною, змореною та емоційною.

Немає сенсу удавати з себе когось, ким ти не є, тримати марку недосяжно розумної богині знань чи залізобетонної леді. Я просто насолоджуюсь чудовими стосунками з учнями й надзвичайно зворушливими моментами.
А ще я глибоко переконана, що вчитель повинен на високому рівні знати свій предмет і постійно вдосконалювати ці знання. Не можна навчити математиці, не вміючи розв’язувати складні задачі. Не може навчити дітей грамотно писати вчитель, який допускає помилки у своєму письмі. Тому я підтримую тих вчителів, які складають ЗНО, я – «за» сертифікацію і все, що спонукає педагога до підвищення рівня своєї професійноі майстерності. Вчитель повинен навчити вчитися, навчити мислити, навчити застосовувати стандартні знання в нестандартних ситуаціях тощо. Вчитель — це, в першу чергу, вихователь.

Виховати людину з активною життєвою позицією, виховати гуманіста, виховати впевнену у собі особистість, виховати лідера, показати дитині всю красу процесу пізнання здатний лише той вчитель, який може в усьому цьому бути для своїх учнів прикладом.
Дитиноцентризм — головний принцип сучасної школи. І ключову роль у його реалізації відіграє саме вчитель. Можна не мріяти про педагогічну кар’єру і не вважати цю професію своїм покликанням. Але усвідомлення того, яка відповідальність покладена на кожного з нас, розуміння того, який вплив мають наші слова, вчинки й рішення на формування дітей, виховує в нас «вчителя». Я не навчалася в педагогічному інституті, але впевнена, що жоден відмінник не володіє по його закінченні необхідними для виховання дітей вміннями й навичками. Це той досвід, ті знання, та майстерність, що формується лише на практиці.

— Правило трьох ЗЗЗ (зазубрив-здав-забув)- не найкращий варіант успіху учня. У чому тоді секрет успіху? Які учні гімназії?
— Я – перфекціоністка. І не в моїх правилах не виправдати сподівання, бути ненадійною, підвести, зробити щось для галочки, неякісно чи недосконало. Бувало, ця риса працювала проти мене, але мої досягнення без неї були б неможливими. Я вимоглива до себе, тому вимоглива й до своїх учнів. Та це точно не має жодного відношення до трьох «З». Зовсім не обов’язково знати напам’ять те, що написано в підручнику. Я захоплююсь тим, коли учні логічно мислять, занурюються в тему, ставлять глибокі і цікаві запитання, проявляють ініціативу у вивченні предмету, емоційно реагують на почуте чи побачене, йдуть, як то кажуть, по лінках, відкриваючи багато джерел своїх знань, провокують і збуджують мій інтерес, змушують мене шукати, вчитись, розвиватись разом з ними.

— Що таке ЗНО очима вчителя? Зараз існує тенденція – вчителі- предметними (добровільно) теж здають ЗНО. Ваше ставлення до цього?
— Моє ставлення до ЗНО неоднозначне. Як механізм незалежної оцінки рівня знань і вмінь учнів й головний критерій конкурсного відбору у вступній кампанії — беззаперечне «так». Але як головне завдання школи — категоричне «ні». Є також певні сумніви й серйозні запитання щодо структури і змісту самих тестів. Не повинні уроки в 11, а тепер й у 9 класах перетворюватись на процес «натаскування» учнів до ЗНО. Про яку сучасну українську школу може йти мова, якщо замість збереження і розвитку дитини, створення настрою, мотиваціі до пізнання, вчитель працюватиме на автоматизацію мислення?!

— Чим відрізняється, на Ваш погляд, школа минулого століття від сучасної? Згодні з тим, що зараз неможливо навчати дітей так, як навчали нас? Як ставитесь до нововведень у навчанні (до нової шкільної реформи)?
— Відмова від жорстких регламентованих принципів радянської школи, ефективність освітнього процесу, визначена його досконалою матеріально-технічною оснащеністю, креативними формами навчально-виховноі діяльності, свободою вибору й високою професійністю вчителя – такою вже давно має бути українська школа! Бо всі ми – не гвинтики годинного механізму і роботи на конвейєрній стрічці, ми всі – особистості, всі різні, але з однаковим бажанням і правом бути щасливими.

Школа не повинна створювати стрес, в школі має панувати радість.
Нас чекає ще багато роботи, бо насправді реформування освіти – це не декларації МОНУ, не нові програми, не нові будівлі шкіл тощо. Це в першу чергу новий вчитель, це педагог із сучасними мисленням і вміннями, сміливий, високопрофесійний, універсальний. Це провідник, який йде в ногу або й випереджає час, це відповідальний лідер і креативний партнер. І… Вчитель в усі часи – це Людина світу і Людина світла!
— Що ж, шановні педагоги, зі святом вас. Бажаємо фінансового благополуччя, якомога більше радості в житті, талановитих і працездатних учнів, які подарують вам позитивні емоції та віру в майбутнє!

Альона ДЕМЧЕНКО.

Поділитися в соц. мережах

Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal