Таке зворушливе, гірке прощання

Ця подія — не витвір фантазії автора. Відбувалося все у першій половині минулого століття в одному із сіл нашого району. Здиблений, бурхливий, повний надій і трагізму час.

У кріпкого хазяїна Павла Ворони після революції було ціле багатство: земля, коні, шестеро роботящих синів. Не бідували, трудилися. Мали і хліб, і до хліба.

У господі коні — велике діло: і посіяти, і зорати, і збіжжя зібрати, і весілля синам та донькам справити. Мав же Павло Іванович не тільки синів, а й четверо доньок. Там такі красуні: і синьоокі, і кароокі: хто в тата, хто в маму вдався. Он стільки весіль треба було відсвяткувати!
Сьогоднішній давній спогад, переповіданий старшими родичами, пов’язаний таки з конем. Звався він Бурко, масть руда, грива вогниста, як сонце на сході. Привела його велика і міцна кобила. Її називали Сліпою, бо справді була незрячою.

… У дворі діда вона з’явилася загадково і, як виявилося згодом, трагічно. Одного разу повз тин дідової садиби йшов стомлений, худий, похмурий чоловік. Вів за вуздечку ситу, з рудуватою гривою, широким крупом та сильними ногами кобилу. У Павла Івановича аж очі загорілися. Гарна конячка, така і потомство міцне подарує.

— Куди прямуєте? — питає перехожого.
— Покупця для своєї Зірки шукаю.

— Заходь, добрий чоловіче у двір, може й домовимось.
Той глянув на невисокого, але кряжистого синьоокого господаря, кинув оком на дбайливо доглянуте подвір’я. Зняв із сивої голови картуза.
— Здалеку йду, з Донбасу. Злидні погнали з дому. У шахту спускатися вже не годен, хворію. Кобилку продам, але не хитруватиму, аби не кляли потім. Кобила моя сліпа. У шахті багато років працювала. Годували ми її добре, але очі, бач, темрява виїла. Та у твоєму хазяйстві ще довго трудитиметься, тільки за вуздечку водити доведеться. А, звісно, «понукувати», гнати батогом, з тачанки чи возу — не випадає. Зате лошаток подарує міцних та гарних, так що думай, господарю, з усього видно, чоловік ти мудрий.

— Як її звати нагадайте.
— Я вже казав, Зіркою. Бач он яка пляма на лобі, чисто зоря світанкова, що над полем сходить. Але зараз її Сліпою називаю. Першу кличку використовую, аби у покупця не відбити інтерес до тварини відразу. Повір, варта вона доброї ціни.
Павло Іванович підійшов до тварини, почесав пальцями гриву, поплескав по гладенькій холці. Кінь не здригнувся від чужих рук, не схарапудився, а тільки повів головою вгору, вниз, наче дякував за ласку. Дід заметушився: скошеної, прив’яленої трави з повітки приніс, скраєчку розіклав на возі, що стояв біля воріт. Не з криниці холодної води приніс, а повне відро з сіней узяв. Холодну воду коні не люблять. Сліпа припала спрагло до срібла, що стиха колихалося у цеберці, а потім і сіном смакувала.

— То що, господарю, ударимо по руках, чи як?
— Ось пообідаємо та й вирішимо, — озвався гостинний Павло Ворона.
Біля столу під грушею вже поралася маленька, чепурненька, кругленька Оксана Ворониха, дружина Павла Івановича. Парував у мисках пахучий борщ, апетитною гіркою лежали пиріжки з гарбузом, накраяні щедро шматки хліба, а в глечику — холодне молоко, щойно з льоху. У цій родині любили пригощати. Милосердя до стражденних було вродженим для багатьох поколінь Воронів.

— А сам ти, кажеш, шахтарем був?
— Зо два десятки літ, а тепер хвороба у забій не пускає. Оцю худобину, — показав на кобилу, — викупив, думав на городі щось виросте, допоможе Зірка… Та… діти роз’їхалися, жінка переставилася, самому не під силу стала робота. Поїду до старшого сина, в самотині й помирати сумно…

— Та так, — співчував Павло Іванович. — Залишай свою сліпу Зірку. Дам тобі трохи грошей і продуктів, які скажеш.
Перехожий дякував за обід, радів, що Зірка прилаштована. Звалив клунок з харчами, що вторгував за кобилу, на плечі, подякував привітній Воронисі за хліб та сало, які загорнула у полотняну торбинку на дорогу. Вклонився двору і господарям та й пішов…
Чи то вдячний перехожий випросив у Всевишнього благословення для добрих людей, а тільки сліпа Зірка принесла у двір Воронів прибуток — двох чудових коників, жеребчиків. Сама ще довгенько у роботі годилася. Дід Павло любив її, жалів, хлопці мили теплою водою, чесали гриву. Прийшов час, попрощалися із сліпою Зіркою, ховаючи один від одного скупі сльози.

А молоді коні росли, наливалися силою — прудкі, як вітер, грайливі. Одного, червонуватої масті з рудою гривою та материнською зіркою на лобі, любив дід особливо. Назвав Бурком. Любив його у прямому сенсі, до самої смерті…
Почалася колективізація. Колгоспи народжувалися на сльозах, крові, але й на великих надіях на краще життя. У Павла Івановича з двору забрали все — коней, сівалки, борони, зерно і землю. Почорнів, не спав ночами, втратив радість жити.

Василь, наймолоший з дідових синів, у ті полинові роки мав років з шість. Пам’ятає, як ховався у темному кутку і плакав, коли з хати виносили, вивозили, вигрібали речі, посуд. Оксана Яківна біля ніг Василька заховала форму для випікання пасок, щоби хоч у чомусь затірку варити. Так пильний комнезамівець, свій же, сусід, нахилився, відштовхнув дитину і виніс під пахвою посудину. І вже в наш час, в 21-му сторіччі, Василь Павлович, фронтовик, орденоносець, класний водій, добрий господар і батько, згадуючи ті часи, плакав.

У той час зігнані з усього села у колгоспні конюшні коні, хворіли на сап. Дохлу худобу звозили на скотомогильник. А вночі селяни ходили туди за м’ясом.
Мати варила ту смердючу конину, раз по раз зливаючи піну, а Василь просив скоріше дати йому хоч трохи. І жадібно їв чорний, твердий шматочок, обпікаючи руки і вуста…

Всі чорніли, як те вариво. Згадували, як жилося сім’ї, коли поросли молоді коні, подаровані сліпою Зіркою. Був двір повний збіжжя, родив хліб і до хліба, хата вбиралася у рушники і гарний посуд з полиць посміхався, домоткані доріжки гріли ноги взимку…
Після нашестя комнезамівців опустів селянський двір, пожежа зжерла простору хату. Хтозна ким був вогонь піднесений під стріху?! Хатина, яку збудували на згарищі, — незабутня, там виспівувало та здіймалося веселками сільське дитинство онуків. Хата була малесенькою, але чепурною: ті ж рушники обіймали ікони, лави під смугастими покривалами, на столі біла скатертина. І таїна великої, теплої, незабутньої печі. Там, де чули онуки найкращі бабусині казки, там так смакувало їм гарбузове насіння і рожеві сухарики, там тепла бабусина долоня гладила голівку.

Безмежно люблячи своїх маму, тата, братів і сестер, не можемо забути бабусину хату — колиску дитинства! Тут навчила онуків добра, богобоязна Оксана Ворониха святій молитві “Отче наш!”, повідала їм найрізноманітніші, веселі і трагічні, сторінки життя роду, а з-поміж них і про коней…
Років шість чи сім пролетіло, як опустіла садиба Воронів. Павло Іванович до колгоспу не вступив і синів не пустив. Працювали у найближчому радгоспі. Павло Ворона посивів, змарнів. Згасли сині вогники в очах. Часто хапався за серце.

Якось у дворі щось робив, чує, з поля йдуть сівачі, стукають копитами коні. Аж раптом через низенькі ворота перелетів, по іншому й не скажеш, кінь. Дід Павло онімів, випала з рук коса, яку мантачив, добре, що не на ноги. Гостем був його любий Бурко, який колись разом з ними усіма доглядав наділ Воронів, землиці було чимало, бо ж на синів ділили. Тож роботи усім вистачало — і людям, і коням… Довго ще був дід Павло і вершником Бурка, переповідають, коли в колгосп забрали, ніхто його не міг осідлати.

А тепер от уже колгоспний Бурко прийшов, та де там, прилетів… додому. Кінь здійняв копита угору, заїржав сумно, болісно, мов людина заплакала. Спинився біля самісінького плеча господаря, поклав руду голову йому на груди і затих. Якби хтось у селі сказав, що старий Павло Ворона плаче — не повірили б. Кремінь був, а не чоловік. Скільки горя пережив: сина в тюрму за колоски забрали — не знають, де й могила, дружина ледь з голоду не померла, все до крихти віддаючи дітям, землю забрали, хата згоріла… Мовчав, чорнів, худнув, зціплював зуби і стискав кулаки. Бунтар, що й казати. А тут кінь, як дитина, горнеться до хворого, зношеного серця. Заплакав старий селянин. Уткнувся головою у шовкову гриву і заридав. Усі болі, кривди важкого життя раптом вилились у глухий, невмовкаючий, страшний чоловічий плач. Кінь стояв тихо, тільки сторожко ворушив вухами, косував гарячим оком у бік воріт і важко зітхав.

Чув Бурко, чув, що йдуть за ним. Легенько зняв голову з грудей господаря і глянув на гостя непрошеного — конюх Сергій Рябошапка відкривав у двір хвіртку. В руках тримав батога і вуздечку.
Павло Ворона востаннє притиснув гриву до шоки і відпустив улюбленця. Був білий, мов стіна, посинілі вуста тремтіли, а під очима лежали тумани вже не тутешнього світу.

Конюх несміливо наблизився, знав крутий норов Павла Ворони. У селі його Вороном називали. Тепер він мовчав. Одна рука лежала на серці, друга притискала зім’ятий картуз до очей. Стояв, понуривши голову і кінь. Сергій Кирилович обережно підійшов до Бурка, змахнув вуздечкою, щоб швидше вивести з двору, навіть батіг здійняв.
Але Бурко у великому протесті знову здибився, мов невільник перед мучителем, болісно, ніби прощаючись, заіржав і, ледь не розтоптавши конюха, перекинув через тин велике тіло й помчав у степ. Конюх кинувся за ним, але кінь уже зникав у лісосмузі, у синіх безмежних полях.
На гомін вибігла з хати стара Ворониха, дорослі сини кинулись до батька, який просто впав на їхні руки, мовивши:

— Я знаю, Бурко прощався зі мною.
— Ходімо, батьку, в хату, відпочинете, — просили діти, а Оксана Яківна мовчки витирала сльози кінцем хустини, знала, суворий чоловік нікого не послухає.

Павло Іванович і справді випрямив плечі, сині очі спалахнули навдивовижу молодо:
— Ану, відійдіть, що ви мене, мов п’яного, попід руки ведете!
Сини відступили, характер батьків знали добре.
— Піду у льох, квасу нап’юся, все минеться, — сказав притишено.
Сини сіли під вишнею, чекаючи повернення норовливого батька. І п’ять хвилин пройшло, і десять… Старий не виходив. Хлопці кинулися до відчинених дверей. Павло Ворона лежав на сходах. Як ніколи, спокійний, на обличчі відблиск усмішки. То, мабуть, спогад про зустріч з Бурком навіки запечатався на вустах.

Взяли сини на руки тата, вперше в житті. Це він їх носив, гойдав, катав на санчатах, садив гордих на коня, плескав по плечах, проводжаючи в дорогу… А тепер вони несли його — покірного, незвично тихого, німого…

Голосила Ворониха, плакали доньки, збіглися сусіди — що там у Воронів сталося? А згодом несли Павла Ворону вже у труні на цвинтар. Плакала рідня, односельці сльози витирали: роботящий, і не старий — ще й шістдесяти нема.
Здалеку бачили люди коня, не підходив до натовпу, стояв понурий серед зелених дерев. Конюхи було кинулися ловити, а селяни спинили:
— Дайте коневі з хазяїном попрощатись! В останню путь проводжає…

Справді, після похорону бачили Бурка біля двору Воронів, заглядав туди, тихо іржав, бив копитом, але не заходив. Знав, Павла Івановича там немає. Бродив біля кладовища. Там і віддав себе покірно в руки конюхів. Без батога обійшлося. Жаліли коня, мов людину, що втратила єдиного друга.
Сини у повітці знайшли стару вуздечку, потріскане сідло. Усе віднесли на кладовище до сумного пагорба. Доньки посадили біля могили бузок, який за життя так любив Павло Іванович, хлопці поставили лавицю. Під нею і лежали довго і сідло, і вуздечка. Чекали вершника, звідти, звідки не повертаються. Ніколи…

Лідія ЦОЛІНА, журналіст.

Дякуємо за відгук! Ми цінуємо вашу думку!

Pin It on Pinterest