НЕМОЖЛИВЕ – МОЖЛИВО…

Інвалідність… Які почуття викликає у нас це слово? Співчуття, острах, бажання пожаліти? А про що думає «об’єкт» жалю не так і важливо? Що ми бачимо перше – людину чи її каліцтво, несхожість на нас? Відповідь на ці питання кожен повинен дати собі сам.
Та, попри все, а може й наперекір всьому, їм не потрібна наша жалість, їм потрібне розуміння, повага та допомога…

Хочу ближче познайомити вас, шановні читачі, з талановитою людиною, молодим художником Андрієм Лещинським. Юнак народився з фізичними вадами (має недорозвинені кінцівки обох рук), мати відмовилася від нього при народженні, тож хлопчик опинився у дитячому будинку для дітей з обмеженими можливостями у м.Олешки, до 18 років там проживав, потім деякий час ним опікувалася прийомна родина у Херсоні. На даний момент Андрій мешкає у Каховському геріатричному пансіонаті.

Залишитися без підтримки на цьому світі, жити у тих умовах, які надають, бо вибору у тебе немає – це доля більшості людей з обмеженими можливостями. Але вибір є завжди, можна сидіти і скаржитися на життя, а можна дихати на повні груди, розвивати даний Богом талант. Саме так і поводиться Андрій. Хлопець має неабиякий хист до малювання, яким захопився ще з дитинства, малював олівцем, ручкою на звичайних аркушах із зошита, блокнота.

18-річного хлопця помітила Херсонська спілка художників (вони провели арт-аукціон, щоб зібрати кошти для талановитого юнака), почав підтримувати БФ «Майбутнє Херсонщини», і тільки тепер у художника є можливість писати картини фарбами, з’явились потрібні матеріали для творчості.

Зараз Андрієві вже 22 роки, він мріє стати самостійною, «вільною людиною» (як сам каже), хоче навчатися далі, розвивати свій талант і заробляти кошти. Для чого гроші? Знову ж таки, щоб почуватися вільно, мати свій (власний) дім, сім’ю, купувати якісні матеріали для творчості. Уявляєте, наскільки це важливо для юнака. Викликає захоплення необмежені можливості людини з особливими потребами, його цілеспрямованість, працелюбність, впевненість у завтрашньому дні (і в цьому хлопець дасть фору кожному з нас). Не скиглить, не переймається страхами: «У мене не вийде!», «А якщо я не зможу?», хлопець сідає і малює! Люди, а як він малює…

Неймовірним чином тримаючи пензлика, художник починає творити, і вже ніщо не може його відірвати від процесу. Коли він працює, у нього ніби крила виростають. Буквально на ваших очах, на щойно чистому аркуші паперу з’являється осінній пейзаж, українська хата та лелечине гніздо. Дивлячись на роботи, вражаєшся його неймовірній уяві, тому, як він відчуває кольори. Майже всі сюжети картин художника – вигадані, фантастичні. І разом з тим, є досить реалістичні, у яких відкривається те, що відбувається в душі у хлопця, чого йому не вистачає. Так, наприклад, картина, на якій зобразив дитину з мамою, говорить про дитячу нездійсненну мрію.
Андрій пише багато автопортретів і, що цікаво, на усіх він – цар, король. Я, зви

чайно, не психолог, але мені здається, що це через нестачу уваги, людської поваги (адже саме монархи, на його думку, всього цього мають вдосталь).

Під час зустрічі з Андрієм відчуваєш, як він тішиться цією увагою та зацікавленістю його художніми роботами. Треба просто бачити, як сяють його очі від гордості та щастя, коли розповідає про свої картини. Дуже гордий тим, що кілька робіт вже «поїхали» до Америки (приїздили американські волонтери і купили його малюнки). Виявляється, не так багато і треба, щоб зробити людину трішечки щасливішою – поспілкуватися, підтримати. В принципі, теж саме, що необхідне кожному з нас. Чи не так?!

Неможливе можливо! Навіть фізична вада не може перешкодити людині зберегти віру в себе і силу духу. Кожен вибирає свій шлях, своє призначення. Ми створені у цьому світі різними. Декому постійно десь треба черпати натхнення, а декому просто необхідно, щоб хтось вислухав, зрозумів. І не важливо, є чи немає якихось фізичних обмежень, кожен повинен знати, відчувати, що він особливий, що може надихати інших, може мріяти, творити. Треба вчити наших дітей, що люди – різні, і це нормально. Не потрібно лякатися питанням дитини про людей з особливими потребами, необхідно пояснити, що вони такі ж, як і ми (для цього, звичайно, ми самі повинні це зрозуміти). Нік Вуйчич, австралійський мотиваційний оратор, письменник, людина з особливими (а не обмеженими! – як сам каже) можливостями говорить: «Іноді у житті нам треба бути вдячними за те, що вже маємо, і не злитися, що чогось немає, а просто робити те, що можеш робити краще за все…». Справедливість цих слів виважує кожен сам…

P.S. Можливо, поряд з нами живе майбутній Ван Гог чи Мікеланджело, тож не залишаймося байдужими і, якщо історія життя цього обдарованого хлопчини торкнулася вашої душі, зачепила її струни, не зволікайте – допоможіть Андрієві здійснити мрію стати художником. Хлопець має постійну потребу у фарбах та будь-якому матеріалі для творчості.

Альона ДЕМЧЕНКО.

Дякуємо за відгук!