НІЧОГО В ЖИТТІ НЕ БУВАЄ ВИПАДКОВО

Каховка для багатьох із нас – маленька Батьківщина. Це місто, в якому комфортно і затишно, не зважаючи на всі «але». Через декілька днів будемо святкувати День міста. Як відомо, кожне місто – це передусім його мешканці, це кожен з нас, наші вчинки, наші задуми та мрії. У Каховці народилося та живе (чи жило) маса неординарних і цікавих особистостей. Про одну таку людину ми і хочемо сьогодні розповісти.

Роман Мацюта – музикант. співак, актор. Не так давно він став справжнім відкриттям у світі кіно. «Улюблена вчителька», «Ментовські війни», «Віолончель» – це неповний перелік фільмів, у яких знявся наш земляк. Саме серіал «Ментовські війни. Київ» став переломним у його акторській кар’єрі. Головний герой – завзятий майор Віктор Таран, який протистоїть злочинності та корупції у місті.

– Романе, наскільки складно було вжитися у роль оперативника?
– Якраз це було і неважко. Тривалий час я спостерігав за акторами, які виконували подібні ролі. Один із улюблених моїх героїв – Гліб Жеглов, у виконанні неперевершеного В. Висоцького. Тому, мабуть, і вийшов «співочий» опер, близький мені за духом та характером. До речі, цей фільм побив всі рейтингові прогнози. Глядач оцінив нашу кінороботу.

– Кримінальні особистості, міліціонери – чому саме таких персонажів граєте? Про які ролі мрієте?
– Зазвичай, все вирішує типаж. Поки що не можу себе уявити в окулярах у ролі професора, хоча, хто знає, що буде завтра…(сміється). А ось у цих образах почуваю себе досить комфортно. Життєвий досвід – то велика сила. Мені доводилося зустрічати різних людей, які могли стати прототипами моїх героїв. Тож, згадуючи їх повадки, міміку, поведінку, легко перевтілююся на знімальному майданчику у своїх героїв. Звичайно, мрію про різнопланові ролі. Цікаво грати історичних особистостей.

Так у пригодницькій драмі Олега Туранського «Сувенір із Одеси» зіграв білогвардійського офіцера. А ось 6 вересня відбулася прем’єра фільму Олеся Янчука «Таємний щоденник Симона Петлюри», в якому я зіграв одну із ролей, на ряду з такими іменитими акторами, як Богдан Бенюк, Ірма Вітовська, Євген Нищук. Візуально на свого героя, Петра Болбочана, я не зовсім схожий, та на пробах, скоріш за все, зумів бути переконливим, тож режисер затвердив на роль, навіть не знаючи мене. Дуже цікава роль, сподіваюся глядачі отримають насолоду від перегляду кінострічки.

– У минулому актор епізодичних ролей, тепер Ви знімаєтесь у багатьох українських фільмах, серіалах. Відсутність акторської освіти на це не впливає?
– Зараз українське кіно, розвиваючись стрімко і прогресивно, наблизилося до американської системи кіновиробництва, за якою не важливо, який маєш диплом, важливо – що ти вмієш, ким ти є. Якщо не маєш акторської освіти, але прекрасно справляєшся з роллю, розумієш поставлене перед тобою завдання – однозначно, тебе будуть знімати.

– Ви маєте музичну освіту?
– Так, я вчився у Каховській музичній школі. Дуже вдячний своєму першому вчителю музики Смірнову Сергію Вікторовичу, який вчив не просто грі на трубі, а допоміг обрати правильний шлях у житті. Маючи таку «козирну карту», як музична освіта, почав задумуватися, чом би цим не скористатися та не спробувати вступити до музичного училища…

Роман мав певні успіхи в музиці, тож йому не склало великих труднощів закінчити Херсонське музичне училище, а далі вступити у Донецьку консерваторію на естрадне відділення. Як часто буває у житті, не все складається так, як плануєш, мрієш. Тож молодому чоловікові довелося освоїти професії бармена, менеджера з персоналу, працювати у різних клубах Києва, спробувати себе у рекламі. Саме ця спроба, перші фотороботи, фотопроекти – все це дало нові можливості, нові знайомства. Роман отримав запрошення знятися в невеликому епізоді, без тексту. Талановитого чоловіка помітили, почали запрошувати на кінопроби…

– Музика присутня у Вашому житті? Що для Вас творчість В. Висоцького?
– Музика завжди поряд. Часто вона навіть допомагає в акторській роботі. Так під час зйомок фільму «Улюблена вчителька» за сюжетом повинна звучати «Мурка», і я її виконав. Записую в студії, граю на гітарі, а в голові думка: «15 років вчився музиці, їздив на гастролі з оперним театром, виконував Carmina Burana, в ресторанах багато працював і, як результат, співаю «Мурку»… (сміється).Також виконав саундтрек до серіалу «Ментовські війни» – пісню «На вістрі ножа».

Захоплення творчістю Висоцького – не випадковість, знаю і люблю його пісні з дитинства. Діти, як губка, вбирають в себе все, що бачать навколо, чують. Мій батько слухав його пісні, тож і мені вони запали в душу. Саме тато навчив мене перших акордів на гітарі. Ще навчаючись у школі, ми з друзями зібрали свою першу рок-групу, співали пісні Висоцького, Віктора Цоя. Вже в Києві записав свій перший альбом.
Захоплення творчістю Висоцького залишилося на все життя. Роман створив кавер-проект пам’яті великого актора, поета та виконавця, організовує

невеликі концерти, які проходять у досить камерній атмосфері. Схожий кавер-проект є і за піснями групи «Кіно».
Актор-музикант зараз має декілька спільних робіт з іншими авторами та мріє створювати сам музику. У його творчому доробку є кліп, знятий на пісню «Чего еще мне желать». Співак, перегортаючи «сторінки прожитих років», сам виконує пісню, грає на гітарі та трубі. «Треба було пройти цей життєвий шлях, щоб, нарешті, знову заграти на трубі», – згадує він.
-То Вас більше знають як актора, співака чи музиканта?
– Знаєте, що цікаво? Хтось з акторів не знає, що я музикант, а серед музикантів не всі знають, що я актор… Головне інше, що я сам відчуваю себе цілісним і в одному, і в іншому амплуа. Відчуваю себе гармонійно в кадрі з іменитими акторами, так само комфортно почуваюся на сцені з іншими музикантами.

– Ви вважаєте себе успішною людиною?
– Це досить філософське питання… Я б радше перефразував його – чи вважаю себе щасливим? Так, я щаслива людина. Звичайно, хочеться досягти більшого, але це нормально, коли прагнеш чогось нового, як кажуть, досконалості немає меж… Зупинок на досягнутому, особливо у творчих людей, я вважаю, не повинно бути. Поки є сили – необхідно рухатися вперед, до кращого.
Роман із вдячністю згадує своїх батьків, які спрямовували невгамовного хлопчака у потрібне русло.

– Я часто згадую слова батька, які він говорив: «Є таке слово – треба! Не завжди приємне, деколи жорстке, але без нього у житті ніяк! Тут є кому думати, а ти бери і роби…». Зараз, мабуть, багато хто не згодиться з такою системою виховання, але у моєму випадку – це працювало. Завдяки батькам я був завжди керованим. Досі впевнений, що дитину необхідно чимось займати, деколи, навіть, проти її волі. Демократія, право вибору – це добре, але не завжди, декого такі стосунки тільки розслабляють. Через «не хочу» допомагав мамі по господарству, а потім все це згодилося у студентські роки, адже відразу видно, хто як жив, як виховувався. З тих пір я засвоїв, що кожного дня необхідно навантажувати руки, ноги, голову. В іншому випадку, людина, як механізм, застоюється. Як говорив геніальний Шерлок Холмс: «Людський мозок – це порожнє горище, куди можна набити все, що завгодно… І нарешті настає момент, коли найнеобхіднішу річ туди вже не запхнеш, або вона захована так далеко, що її не дістанеш. Там повинні знаходитися тільки необхідні інструменти, в ідеальному порядку і завжди під рукою…». Я з ним повністю згоден.

– Сучасна молодь часто не знаходить себе, губиться у такому непростому дорослому світі. Щоб Ви їм порадили?
– Хочу знову процитувати батька: «Є таке слово – Треба!». Тож піднімайся і щось роби! Адже все життя – це праця над собою. Починаючи з сім’ї, закінчуючи роботою: стосунки з батьками, дітьми, друзями, колегами – це все труд і не кожен його подужає. Тож слово «ТРЕБА» повинне бути на першій позиції завжди. І ще – дуже важливо виховати у них почуття відповідальності.

– Зараз все частіше ведуться дебати з приводу вищої освіти, наскільки це потрібно сучасній молоді. Ваша думка щодо цього?
– На мою думку, не так важливий диплом і, навіть, знання, отримані безпосередньо у виші, як важливе середовище, у якому ти знаходишся, спілкуєшся, «варишся» кожен день (рік, два- п’ять…). Саме це оточення виховує (хоча декого може і не «пройняти»). Адже крім лекцій люди обмінюються досвідом, інформацією, щось разом придумують, а потім втілюють у життя. Саме тут ти отримуєш неоцінений досвід. До тебе з роками приходить потреба у творчості, ти спостерігаєш, як творять інші і автоматично «підтягуєшся» до них. Звичайно, сидячи вдома, читаючи багато книжок, ти будеш багато знати, але генерація особистості, її дорослішання відбувається тільки при активному спілкуванні. Для мене школа, училище, консерваторія – це роки мого дорослішання, становлення як особистості. Озираючись назад, розумієш який це був безцінний досвід: знайомства, друзі, зустрічі – це все у житті допомагає.

Роман має чудове почуття гумору, впевнений, що «без деякої зухвалості, відкритості, міцного слівця – неможливий творчий процес»… Вислів Фаїни Раневської повністю відповідає його відчуттям: «Краще бути гарною людиною, яка «лається матом», ніж тихою, вихованою тварюкою».
Людина гострого розуму, інтелектуал, він болісно реагує на людську невихованість, неграмотність.
-Зараз спостерігається якийсь тренд на неграмотність і це дуже дратує. Людина пише безграмотно, будь-то особисте чи ділове листування. Складно зрозуміти, як далі можна спілкуватися з такою особистістю. Я вдячний педагогам своєї школи №4, які навчили писати, висловлювати думки грамотно, вести себе пристойно (сміється…коли потрібно). Взагалі мені поталанило, починаючи з музичної школи і закінчуючи консерваторією – вдячний викладачам, які скільки вкладали в нас. На жаль, сьогодні культура непрестижна. Думаю, цей період пройде. Хоча обмежена людина для декого вигідна, нею легко керувати, але, як на мене, це помилкова, деструктивна позиція. Адже все починається з культури, з любові до свого коріння, мови, поваги до старших. Велика кількість молодих людей розвивається в правильному напрямку. Болісний момент, що талановита молодь рветься жити та працювати за межами України.

– Як вдається все встигати, при цьому бути в чудовій формі?
– Вже більше 10 років займаюся карате. Звичайно, тренування вимагають багато часу, якого завжди катастрофічно не вистачає. Спочатку примушуєш себе, а з часом виникає вже якась фізична необхідність. Як кажуть у нас: «Очі бояться, а руки роблять»… Зараз маю коричневий пояс, а колись це здавалося недосяжним. Крок за кроком, день за днем, у будь-яку погоду… І ось із 22 сходинок мені залишилося дві до чорного поясу. Йдеш з тренування – заморений, але щасливий, адже ти переміг сьогодні самого себе.

Це і є філософією карате: «Не так важливо перемогти супротивника, як важливо перемогти себе, свій страх, свою лінь, свій егоїзм». Як творча особистість, я схильний до депресії, деколи апатії, ось тут саме спорт і допомагає – роздумувати ніколи, треба діяти, бо «дурь» виб’ють швидко… Я впевнений, що нічого в цьому житті не буває випадково. Якщо слово «Треба» прикипіло до мене – значить необхідно йти вперед, і пройти цей шлях гідно…

– Ви вже більше часу прожили в інших містах, ніж в Каховці. Та все ж, що для Вас Каховка?
– Чим старше стаєш, тим ближчим стає рідне місто. З часом більше починаєш цінувати те, що було в дитинстві, людей, які були поряд. Вже не женешся за якоюсь «мішурою», розумієш вислів «Де народився, там і згодився». Знаю багатьох талановитих людей, які живуть тут і реалізують себе у різних сферах. Місце для творчості є скрізь…Завжди з повагою ставився до людей, які щось вміють таке, чого не вмію я.
Мені взагалі невимовно поталанило: на життєвому шляху, у своїй більшості, мені зустрічалися професійні, підковані, деколи жорсткі люди, котрі в потрібний момент могли і «запотиличник» дати, аби скерувати у потрібному напрямку.

Творчі друзі, цікаві люди, яких зустрічав, те, чого я досягнув, ким є сьогодні – це сукупність перетину життєвих доріг. Я ні про що ніколи не шкодую. Адже життя, як квест, складається із різних рівнів, долаючи які ти переходиш на наступний, новий етап. Головне – достойно пройти цей шлях. Можуть бути якість хвилинні слабкості (адже всі ми люди), але стержень повинен бути непорушним, у мене він заклався саме в Каховці…

Олена Демченко.

Дякуємо за відгук! Ми цінуємо вашу думку!

Pin It on Pinterest