ЗВИЧАЙНЕ ЖИТТЯ НАДЗВИЧАЙНОЇ ЖІНКИ

«Життя іде і все без коректур. І час летить, не стишує галопу»…

Мабуть, завжди приходить та мить, коли кожен із нас замислюється над сенсом життя, і ці слова Ліни Костенко якнайкращий тому доказ. Чим раніше прийде усвідомлення важливості кожної миті нашого буття, тим багатшим на душевні скарби буде життя.

І усі питання, що турбують нас змолоду: про власне призначення, про професію, про цілі й мотиви, згодом відходять, бо, коли на скронях сивіє волосся, приходить лише жаль, що не все омріяне встиг здійснити і ще так багато хотілося б…

Усе йде, усе змінюється, усе забувається… Та ніколи не забути тих людей, які сяяли і своїм життям доводили, що є в людині щось сильніше за смерть, бо тепло їхнього серця обігріло не одну душу й проросло у добрі справи й нетлінну пам’ять…

Іноді трапляється так, що зовсім не знайому людину начебто знаєш усе життя, бо при спілкуванні з тими, хто її знав: рідними, знайомими, колегами, – виникає відчуття, ніби прожив поряд із нею усе життя. Саме так сталося, коли я за розповідями знайомилася з Антоніною Карлівною ЄЛОЖЕНКО (Жмировою, у дівоцтві Мазур) – педагогом від Бога, сильною жінкою, прекрасною мамою, достойною людиною.

6 лютого 2020 їй мало виповнитися 80 років…
І сьогодні, в день ювілею, хочеться згадати цю неймовірну жінку, яка осяяла життя багатьох людей та залишила незгасний слід по собі.

ДИТИНСТВО ТА ЮНІСТЬ
Народилася Антоніна 6 лютого 1940 року в звичайній селянській родині на Хмельниччині у селі Левківці. Дитинство і юність були важкими і сповненими лихими подіями, бо була війна і окупація, з липня 1941 по березень 1944 р., а за тим – тяжкі голодні повоєнні роки.

Та життя брало своє, закінчилася війна, і люди бажали надолужити втрачені роки – хотілося щастя. Так у родині Мазурів у 1949 році народився син Микола.

Тоня росла жвавою, непосидючою дівчинкою. Була серед однолітків таким собі отаманом-зірвиголовою. Один із епізодів дитинства свідчить про силу її характеру: на спір опівночі пішла на сільське кладовище.

Доказом того, що вона не злякалася, мала стати гілочка ялини, яка росла майже в центрі цвинтаря. Дуже скоро друзі мали підтвердження сміливості дівчинки та приклад того, як треба дотримувати дане слово.

Бажання пригод та хлопчачих забав у цій дівчинці поєднувалися з таким же захопленням навчанням, бо прагнення нових знань іноді переважало хлопчачі витівки, а любов до книжок, мабуть, і визначила подальшу долю маленької Тоні.

Захоплювалася вона пригодницькими романами і вже дорослою згадувала про свої враження від прочитаного. Зокрема, яскравими були спогади про роман Е. Войнич «Овод», якими вона згодом ділилася із синами.

Стрімко промайнули роки навчання в школі. Постало важке питання, який же шлях обрати? У ті часи дівчата з села обирали, зазвичай, між двома професіями: педагогіка чи медицина. Антоніна обрала ту, що їй була ближчою…

У 1954 році вступила до Хмельницького педагогічного училища, після закінчення якого (вже у 18 років) працювала старшою піонервожатою, згодом протягом 1959-1962 – вчителькою початкових класів у кількох селах району.

ВІК ЗВІКУВАТИ – НЕ В ГОСТЯХ ПОБУВАТИ…
На життєвому шляху кожної людини трапляються круті повороти й неочікувані зміни. Так 1962 рік приніс знакові зміни у життя Антоніни Карлівни: вона, вже дружина й мама, переїздить з родиною на Херсонщину, у селище Нова Маячка Цюрупинського району.

Переїзд, зміна місця проживання – це завжди непросто, особливо з роботою. У селищі відразу роботи у школі не було, тому молода жінка пішла працювати вихователем до дитячого неврологічного санаторію, що був розташований у селі Нова Маячка.

Пропрацювала вихователем в санаторії 1 рік, де опікувалася дітками: була і вихователем, і вчителем водночас. Поступово родина Жмирових обживалася на новому місці.

Працюючи у школі вчителем, молода жінка, яка завжди прагнула якнайкраще виконувати справу, за яку бралася, незважаючи на велике завантаження, бо виховувала двох синів, продовжила навчання і отримала (заочно) вищу освіту у Херсонському педагогічному інституті за спеціальністю «викладач російської мови та літератури».

Восени 1972 року родина переїздить до Каховки. Оскільки на той час у школах міста вільних вакансій не було, Антоніна Карлівна викладає російську мову та літературу у заочних школах Каховки та Любимівки. І тільки у вересні 1976 року отримує призначення на посаду вчителя початкових класів Каховської ЗОШ № 4, а з 1981 року протягом 25 років працює вчителем російської мови та літератури.

ЖИТТЯ БІЖИТЬ – ЯК МУЗИКА ДЗВЕНИТЬ
Унікальність фотокамери у тому, що вона фіксує моменти, які вже ніколи не повернути. І коли розгортаєш альбом із фотокартками родини, немов повертаєшся у ті дні, миті, коли час зупинився, коли всі завмерли усміхнені, щасливі…

1 вересня 1976 року – знакова дата для родини. Так співпало, що саме цього дня молодший син Андрій пішов до школи вперше, а Віктор, вже дорослий, – до 10 класу, а їхня мама переступила поріг школи, якій віддала 30 років життя.

Якими були ці роки? Одним словом відповісти складно, бо людське життя мінливе: були і злети, і невдачі, щось змінювалося… Єдине, що залишалося незмінним, – любов до дітей, до учнів, до роботи…

Фраза «вчителем не стають, ним народжуються» для когось може видатися банальною. Але цей вислів стовідсотково стосується Антоніни Карлівни, яка стала для своїх учнів взірцем вчителя, жінки, людини.

Неодноразово отримувала подяки і грамоти за ініціативність та наполегливість, сумлінну працю та професіоналізм, нагороджена медаллю “Ветеран праці”, нагрудним знаком “Відмінник освіти України”. Але, безперечно, найбільша нагорода – любов та повага учнів і колег, батьків і краян.
Антоніна Карлівна мала 52 роки загального педагогічного стажу, 1995 року вийшла на пенсію, але ще цілих 11 років продовжувала працювати, навчаючи дітей.

І тільки 2006 року за станом здоров’я залишила школу. 27 січня 2017 року пішла із життя, за 11 днів до свого 77-річчя.
Для близьких, рідних, учнів, знайомих – це була дуже гірка втрата… Для рідних світ розділився навпіл: до і після…

СИНИ МОЇ – НАДІЯ І ОПОРА
У Антоніни Карлівни – непроста доля, але попри всі негаразди вона виховала двох чудових синів, дала їм освіту, навчила бути чесними, порядними. Вона прививала їм споконвічні людські цінності: порядність, чесність, повагу до людей старшого віку.

Колеги, друзі згадують, що Антоніна Карлівна до власних дітей було дуже вимогливою, та виростила справжніх чоловіків, достойних людей, які відбулися у житті як професіонали, як батьки, як чоловіки, знайшли свою долю та віддячили мамі любов’ю та турботою. Віктор, старший син, пригадує:

– Мама нам із братом Андрієм віддавала усю себе, усі свої знання і вміння намагалася передати нам, якнайкраще підготувати до дорослого життя. Читати я навчився у 4 роки, а у 5, з якогось дива, знав римські цифри в межах 100. Мама завжди вдумливо ставилася до навчання, бо знала, що діти не дуже полюбляють вчити, сидіти за книжками, тому англійську я вивчав за допомоги тодішньої «телевізійної тьоті Каті».

Ми з братом знали свої обов’язки по господарству і без жодних нагадувань їх виконували. Про «відкосити», як тепер кажуть, не могло бути й мови, бо тоді мама засмутилася б, а цього ми з братом уникали більше за все на світі, люблячи свою найріднішу людину.

Тож, все у нашому житті було підпорядковано одній меті – не завдати мамі жодного клопоту, щоб її очі не знали смутку через нас. Навіть у навчанні ми намагалися бути кращими, аби не підвести маму, адже вона викладала у тій самій школі.

Пригадую іще одну історію, яка свідчить про силу духу нашої мами. Грали ми з хлопцями у футбол. Під час гри сусідський хлопець Федько зачепив ногою трос, що стирчав із землі обабіч дороги. Добряче зачепив, вирвав шмат шкіри із м’ясом. Дотягли ми його додому.

Збіглися сусіди: до лікарні далеко, всі розгублені, перелякані, не знають, що робити. Тільки мама спокійно і зважено робила те, що потрібно: джгут, пов’язка. Мене вразив тоді її спокій. Вона не злякалася крові, рваної рани. Впевнено і спокійно рятувала дитину.

– Мама була творчою людиною, захоплювалася літературою, історією, але вміла творити дива і руками – макраме було її, як зараз кажуть, хобі, – ділиться спогадами молодший син Андрій, – Вона не терпіла брехні, для неї найстрашнішим у житті були саме брехня та зрада, що завжди породжена брехнею.

Мама часто повторювала: «навіть гірка правда краще, ніж солодка брехня». Ця сильна жінка була дуже чуйною людиною, до якої приходили за порадою та співчуттям. Ми з братом часто були свідками, як сусіди і просто знайомі приходили до нас і скаржилися на хвороби, на те, як їм погано. А мама, яка дуже хворіла і ніколи не жалілася на власні страждання, завжди вислухає кожного, заспокоїть.

Для мене за приклад була її твердість характеру. Саме вона навчила нас досягати поставленої мети, не звертати з обраного шляху.
Кожна жінка мріє про гарну долю для своїх дітей. Антоніна Карлівна безмежно любила своїх синів, готова була на все заради них. Її любов повернулася їхньою любов’ю…

ГОРДІСТЬ ВЧИТЕЛЯ – ЙОГО ВИПУСКНИКИ, КОЖЕН УЧЕНЬ – ЦЕ ОСОБЛИВА СТОРІНКА ІСТОРІЇ…
Життя триває. Добре слово, світлий спогад говорять про те, що життя прожито недаремно. У кожного з нас є людина, на яку ми хочемо бути схожими, з якої беремо приклад. Саме таким еталоном для своїх учнів стала перша вчителька Антоніна Карлівна. А у житті неординарної особистості і події відбуваються надзвичайні.

Так Антоніна Карлівна, яка, працюючи вчителем початкової школи, паралельно закінчила виш, і тому змогла один свій випуск вести усі 10 років. Тож, з 1978 по 1988 роки діти цього класу знали одного вчителя спочатку тільки як класного керівника, а з 4 класу – і як вчителя російської мови і літератури.

Цей випадок – унікальний, але наскільки виграли від цього діти, важко переоцінити. Було ще багато випусків, і багато випускників із вдячністю та шаною згадують талановиту вчительку, прекрасного педагога і просто чуйну людину, але саме той випуск став особливим, бо дуже запало у серце таке довге спільне шкільне життя.

Сьогодні на педагогічних теренах працює чимало педагогів, яким пощастило бути учнями талановитого педагога, взірця порядності, людяності, педагогічної майстерності. Вона вчила дітей наполегливо шукати істину, не зупинятися на досягнутому, тому серед її учнів багато успішних людей. Ось лише маленька краплинка спогадів учнів, які пронесли шану до вчителя через усе своє життя:

  • Логінова (Мінакова) Людмила – вчитель початкових класів ЗОШ № 1 м.Каховка. Випускниця молодшої школи 1978 року. Жінка добре знайома з родиною Жмирових, поважала Антоніну Карлівну не тільки як вчителя, але й як людину.

– Ця людина, як ніхто, заслуговує, аби про неї згадали теплим словом. З дитячих спогадів зринають яскраві моменти, і вони завжди щирі. Згадуються очі нашої першої вчительки, сповнені любові, вона завжди врівноважена, ніколи не підвищувала голос. Багато вчителів ставилися авторитарно до учнів, а ось Антоніна Карлівна була вимогливою, але справедливою. Кожна дитина була їй небайдужа.

Навіть через багато років вона пам’ятала всіх, цікавилася життям. Під час однієї зустрічі я зауважила, що роки таки беруть своє, але очі… Вони залишилися такими ж живими, сяючими. Вчителька змогла запалити іскру в дитячих душах, дати натхнення. Можливо, саме завдячуючи таким людям, обираєш майбутню професію (як сталося, власне, у моєму випадку). Вона змогла вкласти життєві цінності у власних дітей і в своїх учнів.

Для мене була взірцем тактовності, життєвої мудрості. Вражала її небагатослівність, але кожне сказане слово завжди було влучним, доречним. Мені страшенно поталанило, що на початку життєвого шляху зустріла саме таку людину, як Антоніна Карлівна.

  • Луговий Сергій (випускник молодшої школи 1978 року) усі свої спогади висловив у одному реченні, але ці слова найдорожчі для кожного вчителя:
    – Я вважаю, що перший вчитель – це дуже важливо для дитини. Для нас Антоніна Карлівна була другою мамою, і це не перебільшення!
  • Махньова Ірина (випуск 1987 року) – ще одна учениця, яка пішла стопами свого вчителя (теж обрала за фах філологію, тільки англійську). Жінка із захопленням розповідає про свою першу вчительку, яку вважає взірцем вчителя, жінки.

– Це була людина і педагог з великої літери. Вражало, як вона могла бути одночасно суворою і справедливою, її любили всі, хоча вона ніколи не «загравала» з дітьми. Кожна оцінка була заслуженою, аргументованою. Вона з повагою ставилася до кожного учня (не залежно від віку чи успішності), завжди раділа успіхам дітей.

Допомагала нам вчитися, давала міцні знання, матеріал викладала просто. На кожному занятті була якась родзинка, урок проходив цікаво, на одному подиху. На літературі намагалася пов’язувати художні твори із реальним життям.

Пам’ятаю, що роман Достоєвського «Злочин і кара» не зацікавив нас, але вчителька так розкрила тему уроку на життєвих прикладах, що ми сприйняли твір зовсім по-іншому. Якщо чесно, навіть соромно було не вивчити домашнє завдання.

Її мова, знання, зовнішність були для нас прикладом. Антоніна Карлівна вражала і як жінка – завжди була стильна, з гарною зачіскою. І, мабуть, найголовніше, що запам’яталося, – натхненне обличчя, що світилося добротою та людською красою, щирою, сяючою посмішкою (і це був звичний стан, похмурою її ніколи не бачила). Вона ніби випромінювала світло зсередини…

  • Лозинська (Бірзул) Наталія (випускниця 10 класу 1988 року, навчалася з 1 по 10 клас) пригадує уроки російської мови та літератури, улюблену вчительку, яка цікаво викладала і доступно пояснювала матеріал.

– Цього вчителя любили всі. Поважали її за справедливість і поблажливість. Антоніна Карлівна відчувала кожного учня, бачила в кожному особистість. Ось, наприклад, я дуже соромилася публічних виступів, читати вірш біля дошки для мене було справжньою катастрофою.

І щоб ви думали, весь клас відповідав біля дошки, а я – біля парти. Невеличкий епізод, але запам’ятався на все життя. Справжньою подією для нашого 10 класу була поїздка у Москву (це була нагорода за перемогу в якомусь змаганні). Їздили, звичайно, з класним керівником, враження і емоції переповнювали нас.

  • Малькова (Біла) Ольга – випускниця 1986 року (8 клас, із випуску з 1 по 10 клас). Згадуючи свою першу вчительку, Ольга не могла стримати щирих сліз, шкодуючи, що вже нема цієї дивовижної людини.

– Це моя перша духовна мама, чесна, порядна людина. Вона змогла навчити нас не тільки вчитися, але й жити, а це не кожному педагогові вдається. Життя цікаве! І це Антоніна Карлівна теж зуміла вкласти у наші юні душі.

Людяність, принциповість, потреба у самовдосконаленні – це той фундамент, який вона заклала. Була досить суворим вчителем, але я впевнена, що любов – це не завжди «за шерстю». Бог по життю давав мені саме таких наставників, як Антоніна Карлівна. Якоюсь мірою я перейняла її талант педагога, за родом діяльності часто викладаю – і це мені подобається і вдається.

Все починається з першого кроку. Я вважаю, що усім, кого життя звело з цією чудовою людиною, неймовірно пощастило. Про таких людей, як Антоніна Карлівна, треба говорити, розповідати, щоб запалити серця інших вчителів.

СПОГАДИ ПРО НАС – ЦЕ НАШЕ ЖИТТЯ
«Все, чим ми є, – це наші ідеї і наші люди. Вставати зранку і йти на роботу нас змушують лише розумні колеги. Правильний підбір співробітників – це запорука успіху в будь-­яких справах». Ці слова належать Стіву Джобсу, легендарному винахіднику, одному із творців Apple, і є досить справедливими…

Від атмосфери в колективі залежить дуже багато. Колеги завжди з повагою та любов’ю ставилися до Антоніни Карлівни.

У серпні 1987 року після закінчення вузу до Каховської школи № 4 прийшла молода вчителька (дещо розгублена) Руденко Наталія Анатоліївна, і першою, хто її зустрів, була Антоніна Карлівна. Ввела у курс справ, підтримала. Стала не просто колегою, наставником, а другом – щирим, відвертим, турботливим.

– Світла була людина і спогади про неї гарні, теплі. Спостерігався дивний контраст: могла видаватися суворою, але була просто справедливою. Навіть найбільші шибайголови рахувалися з нею, знали: раз покараний – значить заслужив.

Саме справедливість – одна із важливих якостей у роботі з дітьми. У неї завжди були «гарні» класи, діти прислухалися до неї. Пам’ятаю її випускний клас: кремезні хлопці, і поряд вона – маленька, тендітна. Але усім давала раду, з усіма знаходила спільну мову. Була дуже приємна у спілкуванні, завжди могла у розмову внести якусь цікавинку.

На перший погляд – стримана, але дуже добра. Можливо, боялася здатися слабкою, адже життя створювало виклики і вимагало бути сильною. Ніколи не жалілася, та коли хтось потребував допомоги, завжди була поряд. Жіноча доля була не дуже привітною, тільки на схилі віку зустрівся їй чоловік, який став підтримкою.

Та найбільше її щастя, її гордість – це сини, яких виховала справжніми чоловіками та гідними людьми. Хлопці завжди турбувалися про маму, переймалися її проблемами. Пам’ятаю, яке чудове свято Андрій із Віктором підготували для матусі на її 70-річчя – зібралася родина, колеги, друзі. Вона була щаслива. У новий ювілей Антоніна Карлівна заслуговує, аби про неї згадали і учні, і колеги, і знайомі.

Шаклеїна Людмила Андріївна, вчителька англійської мови, яка була щирою подругою Антоніни Карлівни, завжди їх бачили разом, поряд і в горі, і в радості, спільно їздили разом з онуками на море. Подруга пригадує, що у неї боліла душа за кожного учня, усім допомагала, давала мудру пораду, вислуховувала, коли необхідно було.

Діти відповідали їй щирою вдячністю й любов’ю. Могла заспокоїти будь-­якого шибайголову, навіть не підвищуючи голосу.
Вельямінова Тамара Андріївна, колега (разом працювали у початковій школі), перша вчителька молодшого сина Андрія. Пригадує, що Антоніна Карлівна була доброю, чуйною, толерантною жінкою.

– Вона гарно співала, була учасницею шкільної самодіяльності. Антоніна Карлівна – неймовірна мама. Може, бувала занадто суворою до своїх хлопців, але це було виправдано. Виросли гарні діти, турботливі, розумні. Та й сама була освіченою людиною, вміла гарно говорити. Встигала все, навіть городом займалася, така завзята була.

У кожної жінки має бути та людина, яка робить її щасливою. Була така людина і в житті Антоніни Карлівни. Її чоловік, Анатолій Кирилович, який 28 спільно прожитих років кохав, оберігав, робив усе можливе, щоб очі коханої світилися від щастя, завдяки йому ця неймовірна жінка прожила 28 щасливих років.

На жаль, доля не часто усміхалася до неї, але цей чоловік був дарунком небес для згорьованої душі, він залікував її рани, дозволив відчути себе коханою і слабкою жінкою. Часто, звертаючись до неї, коли вона була чомусь засмучена, він казав їй: «Не рви себе, моя люба, все зробимо». І у цьому є сенс кохання, саме у цих словах, коли є піклування, є ніжність і є спільне «ми»… все зробимо, бо ми разом і кохаємо.

З першого подиху людина живе, прагне, мріє, втілює свої бажання, йде своїм шляхом, звивистим, інколи – тернистим, долає перешкоди, сходить на вершини, бореться і програє, падає і підіймається, плаче і сміється…

Кожен наш подих відлунюється у Всесвіті. Ми одружуємося, народжуємо дітей, які стають носіями частинки нашого буття, в яких ми народжуємося знов, а потім у дітях наших дітей. І іноді посмішкою бабусі посміхається внук чи правнучка. Але наше життя, наші страждання, наші успіхи – це сходинки нашого буття, часточки нашої душі, і тільки найближчі можуть доторкнутися до цього Всесвіту.

Антоніна Карлівна прожила звичайне життя, але вона була надзвичайною жінкою, матір’ю, дружиною, вчителькою, яка залишила по собі слід любові і натхнення, добра і мужності, відіграла надзвичайну роль у житті багатьох людей, змінювала світ навколо себе. Такі люди залишаються жити навіть після смерті і сяють тим, хто залишився, як зорі…

Спілкувалась Альона ДЕМЧЕНКО.

1 коментар до “ЗВИЧАЙНЕ ЖИТТЯ НАДЗВИЧАЙНОЇ ЖІНКИ

  • 08.02.2020 о 09:59
    Permalink

    Благодарю коллектив «Редакція газети «Каховська зоря» за прекрасную работу.

    Відповідь

Leave a Reply to Андрей Жмыров Cancel reply

Pin It on Pinterest