Треба бути готовим до всього

Всесвітній день боротьби з раком відзначають 4 лютого. Чисельність захворювань на рак зросла як в Україні, так і на Херсонщині зокрема. Причини не зрозумілі, але фактом лишається те, що на рак хворіють більше, а пацієнти все частіше стають молодшими.

Не хочемо до цього дня давати сумних історій чи страшної статистики. Адже будь-­яку проблему легше вирішити, коли дивишся на неї оптимістично. Саме тому, ми поспілкувались із героєм, який дізнався про хворобу в підлітковому віці, вилікувався і нікому не радить ставити на собі хрест.

Про те, як воно, дізнатись про рідкісну лімфому в 14, не забувати сміятися, мріяти про майбутнє та перемагати життєві складнощі, – в інтерв’ю з учнем Каховської гімназії 17-річним
Андрієм ТАРАНИШИНИМ.

– Андрію, в якому віці лікарі виявили хворобу?
– У 14.

– Діагноз?
– Т‑лімфобластна лімфома. Неходжкінська лімфома. Є ходжкінські, є неходжкінські. Ходжкінська – це більш легка форма, вона розповсюджена і про неї вже є багато інформації. Те, що було в мене – лімфома у 2%, тобто рідкісний випадок, – можна в лотерею грати (посміхається, – прим.автора).

– Чи довелось твоїм батькам тобі щось роз’яснювати з приводу захворювання або діагнозу, говорити про те, що сталось?
– Це було цікаво дуже, перед тим, як я дізнався, мене поводили по всіх-­усюдах. Спершу вилізла шишка, і батьки думали, що це просто якесь запалення.

Потім нас почали направляти в Херсон, далі ми поїхали до Києва, я трохи не розумів, що відбувається, чому через якусь штуку ми маємо їхати через всю країну. А коли ми були на прийомі в лікарів, мене просили побути в коридорі, поки дорослі поговорять.

Потім, коли ми приїхали в Ізраїль, і навіть коли я вже був на прийомі з лікарем, я й тоді не міг зрозуміти, що відбувається. Щось говорили про рак, але я не думав, що це про мене. Лише тоді, коли ми прийшли в квартиру, мама сказала: «Рак».

Чесно, коли почув це слово – я посміявся, коли шок більш-­менш минув, прийшло розуміння того, що я буду сидіти тут в лікарні, що ця неможлива штука сталася зі мною. Тобто роз’яснювати не доводилось, рак і рак. Сказали, що рідкісна форма та й все.

– Як це, коли тобі 14 і тобі ставлять такий діагноз, як ти відчуваєш навколишній світ і людей, які тебе оточують?
– Поруч зі мною була мама, на зв’язку були друзі. Я пам’ятаю, як пишу їм про це і вони такі: «Чувак, капець»…

Але я – шибанутий сангвінік, бачу в усьому позитив. Тоді відбувалися дивні речі, мені було цікаво поголитися наголо і побачити, як швидко відросте волосся знову. І я такий – «обана», це ж чудова можливість! Плюс дізнатися іншу культуру людей – це ж так прикольно.

– Як довго ти був в Ізраїлі, і скільки взагалі тривало лікування?
– Був там рівно 10 місяців. Я приїхав 5 липня 2017 року, а додому потрапив 5 травня 2018-го. Лікування, по суті, тривало весь цей час, але з перервами.

Прикол у тому, що воно не триває лінійно. Все залежить від показників крові. Це дуже важливий момент, часто нас просто зупиняли, не дозволяли робити хімію і казали: «Чекайте!».
Від початку сказали, що все буде тривати 6 місяців, але почало затягуватись. Було 6 – стало 10, тобто на 4 місяці затягнулося.

– Тобі було можна десь вибиратися з лікарні чи квартири?
– Ні. Єдиний раз, коли я кудись виїхав, це була поїздка до друзів у місто Беер-­Шева і з ними ж у Єрусалим. Це все.

Є люди, які їздять по Європі, для ізраїльських дітей організовують якісь програми – це безкоштовно. Дехто навіть міг літати додому в Україну, у мене такого не було, бо був дуже низький імунітет. Єдиний раз у мене були достатньо високі показники і мені дозволили виїхати. Ми вибрались на 3-4 дні, після цього повернулися і знову все впало.

– Говорять, що найскладнішою виявляється власне не сама хімія, а час після неї: і фізичний, і емоційний стан. Як ти справлявся? І що було найскладнішим для тебе?
– Справді, хороше запитання. Я теж часто про це думав. От під час хімії було складно лише через те, що знижуються всі фізичні можливості, мотивації, абсолютно нічого не хочеться робити.

В Ізраїлі сказали: «Ти можеш ходити до школи, але маєш розуміти, що імунітет – не супер». Тож вже після першого тижня в школі я захворів. Намагаючись вивчити уроки, я зрозумів, що не можу сконцентруватися – немає тієї дисципліни, тієї мотивації.

До того ж, повернувшись із невисокою здатністю до фізичної активності, мені потрібно було ходити на додаткові заняття – це також трохи пресувало. Я всім щось винен, щось повинен робити, але нічого не виходить, усе валиться з рук.

Я думав, приїду, одразу почну займатися спортом. І я почав: спорт, правильне харчування, але не міг змінити вагу. 70 і все, – не більше, не менше. До того ж, я не міг відтискатися як раніше, я мав все починати з нуля, повністю. Це складно. Те, як інтегруватися в суспільство назад… Плюс, періодично друзі казали: «О, а пам’ятаєш? Ой, а тебе ж тоді не було, ти був в Ізраїлі…». Пропустив я багато…

– Маєш якийсь лайфхак, як не впасти в цей суцільний негатив?
– Було таке. Реально влітку 2018-го мені було складно, тому що хочу все, а нічого не виходить. Додаткові заняття, потрібно щось вчити, а ти хочеш просто відпочити. Це було дуже неприємно, трохи давило на мене, і я почував себе похмурим.

Мені допомогли знову ж таки друзі. Може я трохи й замикався в собі, нечасто розповідав про те, що мене щось турбує. Хоч я людина і відкрита, але про щось таке говорю не дуже легко. У серпні мені мама сказала: «Ти, мабуть, відпочинь». Це зняло з мене великий тягар, я був вільний робити, що я хочу.

Плюс я почав спілкуватися більше, гуляти з друзями, соціалізація, поширення своїх думок – це допомагало вибратись із в’язниці власних негативних думок, які на повторі постійно. Тоді я почав помічати якісь зміни в психології, помітив, що і вага трохи починає падати, – все налагоджувалося.

– Коли ви зрозуміли, що це той самий момент і хвороба відступила?
– Це також така от штука, можливо, це міф, що є якийсь момент наприкінці лікування, коли ви зрозуміли, що все. Насправді, воно в мене було так: після половини місяця хімії цієї шишки не було і на комп’ютерній томографії показало, що все, немає її, нічого не світиться. Тобто момент, коли хвороба відступила був через 15 днів.

– Але ж ти розумів, що це не весь процес…
– Так-­так, по суті, формально хвороби нема, але закінчити тоді було б нерозумно, оскільки є великий шанс, що вона повернеться.

Рецидиви трапляються, особливо, коли люди припиняють лікування. До того ж, з моїм типом абсолютно дуже мало інформації і лікарка, яка мене вела, проводила досить часто наради з лікарями-­онкологами з усього світу, з приводу того, що зі мною робити.

Реально я був дуже радий, коли помічав, що хвороба відступає. Після томографії я був дуже щасливий, я казав, що вже здоровий, але не дуже (сміється, – прим. автора).
Пару місяців пройшло, відстрілялися, – ура, перший етап пройдено!

– Звісно, ти виріс сам і твоє ставлення до життя змінилось, але от в порівнянні з твоїми однолітками, чи ти бачиш якісь відмінності?
– Те, що я реально по собі помітив і те, що мені допомагає по життю: усе пізнається в порівнянні. Наші проблеми, насправді, не настільки критичні, як нам це здається. Якщо озирнутися назад, що означає отримана двійка з якогось предмета?

Або мені не відповідає хлопець чи дівчина… Я пригадую себе, коли моя єдина думка була: “Так, я хочу жити!”. Я навіть друзям часто кажу: “Слухай, це не настільки важливо”, і себе також часто ловлю на цьому. Життя – штука несправедлива (посміхається, – прим. автора) і непередбачувана…

Я робив усе, щоб цього не сталося: на відміну від інших підлітків не вживав алкоголю, тютюну, займався спортом, харчувався правильно, салатики з курочкою були моєю улюбленою стравою. Я завжди думав, що таке може трапитись з ким завгодно, але точно не зі мною. А воно сталося. Треба бути готовим до всього. Іноді ловлю себе на тому, що буваю доросліший за деяких однолітків, не за всіх, є люди мудріші за мене набагато.

– Однак, чи не зробило тебе розуміння цих речей відчайдухом? Чи навпаки ти став обережнішим?
– Читаю я зараз книгу Марка Аврелія «Наодинці з собою». Чоловік імператором римським був і практикував філософії стоїцизму.

Цитата, яку я взяв собі на озброєння, і взагалі думка про те, що всі ми смертні, що проходить базовою ідеєю через всю книгу: «Відчуй, що межу твого часу накреслено. Не скористаєшся ним для просвітлення – мине. І ти минеш і вже не буде як». «Я не для того був народжений, аби в 14 поставити на собі хрест», – це думка, яка мені тоді дійсно допомагала. Я зрозумів, що будь-­яка штука може трапитись будь-­коли.

Я намагаюсь іти до поставленої мети, брати від життя можливості, які воно мені дає. Я зрозумів, що не все те важливо, що ми думаємо. З одного боку, я став більш відчайдухом і пофігістом. Якщо я хочу це зробити – я буду це робити.

З іншого боку, є якісь речі, на які не варто витрачати так багато часу і уваги, як це робив раніше. Я люблю навчатися, і школа мені теж в принципі подобається, але якщо є якийсь предмет, який мені не потрібен чи не подобається – я не буду зациклюватися аби довести його до абсолюту, радше буду вчити те, що мені подобається більше. Потрібно дивитися, що із того, що я маю, робить моє життя вартісним.

– Ти став суперуважним до свого здоров’я чи, навпаки, відпустив це?
– Час від часу я їжджу в Ізраїль на перевірки. Раніше це було частіше, раз на три місяці, зараз – раз на півроку. Мене там у сканери не засовують, нема вже потреби, нічого не має. Роблять аналіз крові, дивляться на мене і все таке…

Щодо свого здоров’я, я намагаюся увійти у колишній режим (коли мені було 14): правильне харчування, не маніакальне, я дозволяв собі вийти з друзями поїсти піци, але зараз чомусь це складно. Можу побалувати себе якоюсь гидотою. Спортом теж зараз займаюсь не так часто, якщо займаюсь – то вдома, не ходжу до спортзали, хоча маю плани піти…

Треба було зі школою розібратись, увійти в цей процес. 10 клас був складним – я багато хворів, довелось багато наздоганяти. Загалом зараз у мене також є проблема з ногами – аваскулярний некроз колін, – штука з колінами, вони болять.

Я намагаюсь якось тримати їх в тонусі, слідкувати за цим. Але сказати, що після цього я став суперздоровим – поки що цього не можу. З одного боку, я не вважаю себе параноїком, хоча іноді дуже хвилюєшся через те, що щось в тому самому місці закололо, щось відчув… Особливо це було перші два роки, коли існувала ймовірність рецидиву.

Я і до цього зневажав алкоголь та інші «цікаві» речовини. Але тоді, в Ізраїлі, в мене було прямо дуже сильне відторгнення цього всього. Було неприємно дивитися, як мої однолітки ризикують своїм здоров’ям тоді, коли я, який про нього піклувався, сиджу на хімії.

Коли повернувся назад, через це ми навіть посварилися з моєю подругою, через пляшечку слабоалкоголки. При тому, вона вже була повнолітньою. Тому, радив би не дуже ображатися на моралізаторство близьких людей, котрі це пройшли. Дайте їм певний час, і вони призвичаються.

– Ти в 11 класі. Чи вже собі щось намріяв?
– Років з 13 мене почав цікавити бізнес, підприємництво, – хочу щось зробити своє. Хочу навчатися закордоном, обираю щось із керування бізнесом. Мені це дуже цікаво. Плани є, і вони мені також допомагали, коли я знаходився в Ізраїлі.

Я планував, мріяв, взагалі будь-­яка штука, яка допомагає сфокусуватися – дуже добре працює. Я фокусувався і на дальнострокових планах, і на маленьких речах, все, що дає сили і надію – хай буде!

– Можеш щось порадити людині, яка проходить лікування або має його проходити? Бо всі собі якось це уявляють, потім все починає йти зовсім інакше і, зазвичай, людину в цей момент охоплює відчай.
– Очікування проти реальності – це було прикольно. Для мене складною частиною лікування, окрім хімії, були стероїди. Це гормональні препарати, які допомагають з хворобою боротися. Оскільки це гормони, вони впливають на людину.

Я не люблю дратуватися взагалі на щось, а коли вдвох живеш із мамою, це взагалі складна ситуація. Я розумів наскільки їй складно і в той же час не міг з собою нічого зробити. Це дуже мені не подобалось. До того ж, ці препарати роблять тебе вічно голодним, апетит зростає до небес.

Мені казали, що будеш багато їсти, я думав: «Чи це проблема? Буду їсти курку, салати овочі»… Ні! Улюблена наша з мамою в цей період була фраза героїні феї-­хрещеної зі «Шрека‑2»: «Я хочу чогось засмаженого і покритого шоколадом». Уся моя любов до здорового харчування полетіла у вікно. Я не міг дивитися ні на що корисне. Я хотів макаронів з сиром, смаженого…

Через апетит зростає вага, плюс самі гормони змушують щоки розбухатися, вони надулися, як у хом’яка. Це було дуже не прикольно. Було складно бачити себе в дзеркалі. Доходило до того, що я не впізнавав, хто дивиться на мене звідти. Була дисоціація: «Хто це?

Я приїжджав сюди не таким, це не я». Було боляче не стільки від того, що я не такий як тоді, скільки від того, як довго я працював над собою, займаючись спортом, вибудовуючи цей здоровий спосіб життя. І усі ці місяці роботи полетіли в трубу за такий короткий час.

Тут я не зможу нічого порадити окрім того, як прийняти себе таким, яким ти є. Я думав, що трохи волосся випаде, але все одно якось підтримуватиму себе в тонусі. Але це неможливо зробити, коли ти не можеш пройти 100 метрів.

Від лавки до лавки, – отак ми з мамою ходили в лікарню. Треба собі сказати: зараз я такий, але після того, як закінчу – буду це змінювати. Це мені допомогло себе прийняти. Сталося як сталося, це зробить мене сильнішим.

У кожного це проходить абсолютно по-­різному. Я знав хлопця, який лікувався в Тель-­Авіві, у нього була ходжкінська лімфома, і в нього навіть волосся не випало. У мене – випало. Це залежить також від сили хіміопрепаратів.

Багато хто мені розповідав, що від хіміотерапії нудить людей. У мене, навпаки, таке було лише один раз, хоча мої препарати були набагато серйозніші. Це індивідуальні реакції. Нікуди не можна ходити, до цього треба готуватись.

Було складно: я хотів подивитись якісь фільми, піти погуляти, кудись поїхати, але не можна, сидиш вдома. Треба готуватись: те, що ви очікуєте, не буде так, як ви собі це уявили. Треба розуміти, що може статись щось непередбачуване.

– Після того, як ти повернувся, чи відчув зміну ставлення до себе?
– Складно було проговорити щось… Неприємна штука сталася зі стероїдами в останньому протоколі, вони якось погано виходили з організму і зробили мені дуже неприємний психологічний стан.

Я, скажімо, трохи з’їхав з глузду. Я багато там чого наробив, дуже дивного, через що жалкував. Там не було чогось дуже серйозного, але для мене це було дуже дивно. Здатність контролювати – це важливо. Коли я цього не мав, було складно. Я не хотів про це згадувати, хоча люди хотіли поговорити.

В Ізраїлі, особливо в Хайфі, де багато клінік, і місто має велику частку медичного туризму, чувак в масці, який їде в автобусі, ні в кого не викликає подиву. Коли ти в Києві, пухляш і лисий, ходиш в масці, ловиш на собі дивні погляди.

З близькими ми стали ще ближчі. Я зрозумів, що друзі пізнаються в біді, є деякі люди, які тепер мої на віки вічні. Але все одно буває, якось хочеш поговорити про це, а от люди вважають рак темою табуйованою, деколи складно відчуваю себе…

Я пройшов це, а мені нема з ким поговорити, намагаюсь про це пожартувати – люди взагалі думають: «Занадто»… Я дозволяю вам з цього посміятись, я сам з цього сміюсь, не осуджую нікого. Коли батьки, або я викладали якісь пости у соцмережі Фейсбук, у мене трохи дивні емоції викликали ці смайлики сумні зі сльозами. Я думав: народ, ну не треба, я розумію, що ви хочете підтримати, поспівчувати…

Іноді в мене було таке, що, йой, напишіть щось інше. Може я маю схиблене почуття гумору, але, якби хтось написав з гумором, а не співчуттям, було б набагато крутіше. Сидячи там, тобі вже вистачає і сліз, і смутку, і страху, і ще стикатись з цим в Інтернеті…

– Щоб ти сказав людині, яка має підтримати близьку людину, яка хворіє? Як краще це зробити, що сказати?
– Зі мною говорили весело. З кимось може треба як раз інший підхід – співчуття якесь, обговорення якісь більш душевні, відкриті… Це залежить від людини і її механізмів боротьби з проблемами.

Є люди, які хочуть поговорити, є ті, хто хоче просто посміятися, є люди, які намагаються взагалі закритися у собі. Треба дивитися на людину, зрозуміти її характер, це дасть розуміння, як говорити.

– Якщо тебе зараз хтось питає щось з приводу хвороби, чи це тобі набридло чи, навпаки, хочеш говорити?
– Я дивлюся на це, як на спосіб допомогти комусь, розповісти про це людям. Мій ютюб-­канал, на який я заливав відео, – для цього.

Про сам рак мене розпитують друзі, знайомі, будь-­хто, – я із задоволенням розповідаю. Є люди, які мають позицію – краще не згадувати. Ми вдома іноді щось згадуємо і от моя мама «ніколи знову» і все, ну його… А мені нормально. Якось так.

– Лікування – дороговартісне, особливо закордоном. Я знаю, що ти хотів подякувати людям, які підтримали твою родину і тебе.
– Так, я вдячний цим людям: Карл Стурен, Йохан Боден, Фредерік Свінквуфуд, Юрій Горстка, Василь Лацанич, Євген Саєнко, Оксана Сімонова. Також вдячний своїм друзям із гімназії за ярмарки. А також – дуже великій кількості людей з Каховки та всієї України, навіть зі всього світу, яких сотні!

Багато хто каже, який я крутий, захоплюються тим, що я через усе це пройшов з позитивом і гумором. Та я не дуже люблю так про себе думати. Розумієте, як би не було складно, є той, кому ще складніше.

Так, я боровся з раком. Але я з ним боровся під кондиціонером і зі швидкісним вай-­фаєм, не маючи якихось строгих дієт. Є люди, які, наприклад, лікувалися в Україні й не мали того, що мав я.

Є ті, хто проходить пересадку кісткового мозку, коли через слабкий імунітет треба дуже довгий час перебувати в ізольованому приміщенні й контактувати лише з кількома людьми. Може, для тих, хто ознайомиться з моєю історією, я виглядатиму героєм, та ті, про кого я щойно згадав – герої для мене.

Спілкувалась Олександра СЄРОВА.

1 коментар до “Треба бути готовим до всього

  • 10.02.2020 о 21:00
    Permalink

    Я плачу!! Как тяжело это Все осознать!!Молодчинка!!

    Відповідь

Дякуємо за відгук!

Pin It on Pinterest