DSC_0047На тлі десятків, сотень успішних очільників колективних сільських господарств Каховщини голова колишнього колгоспу “Україна” Г.І.Якущенко висвічується якоюсь особливою селянською мудрістю та ґрунтовністю. А ще — напрочуд дотепним гумором і публіцистично гострим, як лезо, слівцем, за що неодноразово “був битий” начальством різного ґатунку, але ніколи не каявся…
По-справжньому хвацька господарсько-керівна жилка довгий час дрімала в ньому і прокинулася лише тоді, коли він відчув, що готовий особисто відповідати не тільки за себе, але й за тих, хто йому повірив.

Григорій Іванович розпочав свою трудову біографію після закінчення Бериславського педагогічного училища. Протягом десяти років він викладав географію та креслення школярам своєї рідної Костогризівки, а потім різко змінив “лінію життя”, вступив до зоотехнічного факультету Херсонського державного сільськогосподарського інституту, на третьому курсі став зоотехніком-селекціонером тоді велетенського (аж на 16 тисяч гектарів ріллі) колгоспу “Україна”… Тодішній голова господарства Микола Васильович Шешеня з підозрою поглядав на свого молодого спеціаліста, котрий не розлучався із товстеньким зошитом і всюди туди щось занотовував. Та коли через рік Якущенко йому доповів, що на кожні сто корів в “Україні” отримано по 90 телят приплоду (чудовий селекційний результат!), то виключно з повагою почав ставитись до Григорія Івановича та його зошитів, а всім тваринникам господарства авторитетно наказав: “Робіть все, як каже Якущенко… Він поганого не порадить!”
Вже будучи авторитетним зоотехніком з вищою освітою, Григорій Іванович раптом добровільно покинув престижну посаду і очолив молочнотоварну ферму в Костогризовому (причому голова М.Шешеня довго не міг зрозуміти необхідність такого рішення)… Йому просто потрібно було пройти крізь всілякі труднощі, випробувати себе на міць, на вміння чесно дивитися щодня у вічі дояркам, скотарям, механізаторам, тобто тим людям, умови праці та зарплати яких, м’яко скажемо, бажали значно кращого.
Прості трудівники завжди відчувають справжню людину і керівника за покликанням. Через якийсь час Якущенку довірили стати керуючим відділком в селі Наталівка. Він і там проявив себе якнайліпше — трудівники благали М.В.Шешеню не відпускати Григорія Івановича, коли його “сватали”  на голову Семенівської сільської ради.
Перше, з чого почав на новій посаді, — зводити будівлю самої сільради, яка до того відверто “бомжувала”… Стоїть та будівля й сьогодні хвилюючою втіхою Якущенковому сумлінню.
Пропонуємо читачам “Каховської зорі” спогади Григорія Івановича Якущенка — кавалера багатьох урядових нагород, депутата районної ради багатьох скликань і в минулому багаторічного голову Семенівської сільської ради.

Найскладніше — початок

Я став головою колгоспу “Україна” в 1976 році (з центральною садибою в селі  Семенівка) саме після того, як від нього (до того багатогалузевого господарства-велетня) відокремились самостійними сільгосппідрозділами колгоспи імені К.Ворошилова (з центральною садибою у с. Костогризове) та “Чорноморівський” (центр — с. Чорноморівка).
Це було пов’язано з приходом в таврійські степи закритих систем штучних поливів Каховської зрошувальної системи. Не буду сперечатися, чи треба було ділити господарства на дрібні, але певний зиск з тієї чергової “реконструкції” був очевидним — і передовсім тому, що отримували потужний соціальний розвиток колишні бригадні села (в нашому випадку с.Чорноморівка і с.Костогризове), а значить, помітно більше селян залучалося до нормального життя-буття.
Важливо підкреслити, що кожне із згаданих господарств здобуло чітку виробничу спеціалізацію: колгосп імені Ворошилова почав предметно займатися вівчарством, колгосп “Чорноморівський” — відгодівлею великої рогатої худоби, а колгоспу “Україна” було доручено спеціалізуватися на виробництві молока та вирощуванні картоплі.
Той, хто знає сільське господарство, розуміє: найскладніша спеціалізація дісталася семенівцям. Особливо, коли мовиться про молоковиробництво, бо тоді (та, напевне, і зараз) в цій справі існували дві головні проблеми: де заготувати для корів вдосталь грубих та соковитих кормів і як забезпечити групи дійних корів постійними та підмінними доярками?
Ніколи не забуду свій перший день у кріслі голови колгоспу. Молочнотоварна ферма знаходилася буквально в декількох десятках метрів від контори “України”, тож через вікно кабінету чую, як ревуть ревом недоєні первістки у стійлах. Ми тоді мали їх 300 голів, розтелення обіцяло розтягнутися на півтора-два місяці… А на роздої вже знаходилися 11 груп корівок, і зовсім не було зрозуміло, хто їх доїтиме та як вийдемо зі скрутного становища. Вирішили на перших порах призначати на МТФ тимчасових доярок — як наряд поза чергою в армії. Але ж це не вирішення проблеми. Тож звернувся я до своєї секретарки з проханням скласти для мене список наших сільських жінок, які вміють доїти, але на молочнотоварній фермі не працюють. Увійшло в той список до сорока жіночок. І ось зранку я запросив їх всіх до контори на співбесіду зі мною. Зрозуміло, всі вони здогадувалися, з якої причини.
Чую у відкриті двері кабінету — гомонять дівчата у приймальні, і гомонять збуджено, задиристо: мовляв, нехай сам йде доїти, а нам на фермі нема чого робити…
Викликаю я секретарку і тихесенько їй на вушко кажу: “Ніно, придивись, хто з дівчат кричить найдужче, і запроси її до мене.” А сам міркую: якщо вдасться домовитися з тими жіночками, які найбільше невдоволені, то з іншими, спокійнішими, домовитись буде простіше…
Заходить до мене перша запрошена, холодно вітається, оченята вогнями спалахують — мовляв, і слухати не хочу про те, щоб дояркою працювати. Я ж прошу уважно мене вислухати і зрозуміти суть мого прохання.
-Чуєте, як недоєні корови ревуть на фермі? Чуєте… І нічого Вам не треба пояснювати, бо кожна мати розуміє, що таке для новонародженої дитинки материнське молоко і навпаки…
Відчуваю — вагається жіночка…. Бо ж не для себе прошу їй допомогти…
-Хочете, — питаю, — я на коліна, як ваш голова колгоспу, стану і благатиму Вас: підіть на ферму!
-Не треба на коліна ставати, Григорію Івановичу, — відказує похмуро жінка і додає: — Я згодна.
Друга жіночка заходить до кабінету. І відразу:
-Ні-ні-ні! І не вмовляйте. Дояркою не піду!..
-Діло ваше, — кажу. — Але чув, що у вас на виданні дві донечки… Так знайте: запросите мене на весілля, а я не прийду. І ви, і всі в Семенівці добре знатимуть, чому саме голова колгоспу не прийшов до вас на весілля…
”Аргумент” із майбутнім весіллям влучив: жінка погодилася працювати на фермі. І у такий приблизно спосіб доярками згодилися трудитися аж 18 жінок, а гостра потреба була в одинадцяти.
Звичайно, на селі тоді робота доярки була й найважчою, і найнезручнішою, бо доводилось працювати без вихідних, робочий день розривався на три доїння, багато ручної праці… Отож ми в господарстві зробили все можливе, аби наші молочнотоварні ферми були найкращими в районі.
Наступного дня після “співбесіди” я поставив перед головним бухгалтером та головним економістом конкретне завдання:
— Що хочете робіть, а мінімальна зарплата наших доярок має складати не менше 150 рублів на місяць (тоді на ці гроші можна було купити у Каховці 750 буханців білого хліба). Більше 150 рублів — будь ласка, а менше — ні…
Через півроку на посаду доярки в колгоспі “Україна” можна було оголошувати чисельний конкурс. Працівниць молочнотоварних ферм і взагалі тваринників ми оточили особливою увагою. Вони мали значні переваги у придбанні дефіцитних продуктів харчування та промислових товарів, кольорових телевізорів, холодильників і навіть легкових автомобілів… Кращі доярки мали зарплату вищу за зарплати головних спеціалістів чи голови колгоспу. І я вважаю й зараз, що все те робилося на селі правильно. Для доярочок, працівників ферм ми організовували всілякі “вогники”, вечори відпочинку, виїзди на природу чи то на екскурсії. Та особливо хочу підкреслити, що практично кожна доярка в нашому господарстві була тоді наставницею двох-трьох старшокласників. Я часто був свідком, як школярі разом із наставниками повертаються з вечірнього доїння і завзято співають…
На початку 80-х років минулого століття дійне стадо колгоспу “Україна” нараховувало 1200 голів, і кожна корова давала в середньому на рік понад 4 тисячі кілограмів молока.

Другий хліб — картопля

В середні 70-х років обласне керівництво визначилося, що на Херсонщині вирощуванням картоплі мають займатися 13 спецгосподарств. З них тільки два колективні господарства (наше “Україна” і ще одне в Скадовському районі) дійсно опанували всі таємниці картопляної спеціалізації і добилися в роботі серйозних успіхів.
Вирощування другого хліба, як з повагою називає бульбу наш народ, — досить складна, витратна і, як не дивно, тонка справа. Аматори тут не потрібні і навіть небезпечні. Потрібні вузькі спеціалісти, тобто добре вивчені кадри механізаторів, бригадирів, ланкових, агрономів… Ми почали з того, що поїхали під Херсон в Український науково-дослідний інститут зрошуваного землеробства, де лабораторію картоплезнавства очолював Герой Соціалістичної Праці, кандидат сільськогосподарських наук М.В.Бойко. До того Микола Васильович, чудовий організатор виробництва і вдумливий науковець, керував на Миколаївщині радгоспом, на ланах якого й було випробовано новітні вітчизняні та імпортні технології виробництва вагомих врожаїв бульб. Власне, за це М.В.Бойко й отримав звання Героя Соціалістичної Праці. Ми уклали з інститутом зрошуваного землеробства угоду про науково-виробничу співпрацю і взялися за справу. Але на початку були дні настійного професійного навчання. Пригадую, коли Герой Соцпраці закінчив цикл своїх лекцій та рекомендацій з високоефективних технологій вирощування картоплі, то зазначив: “Якщо ви хоча б на 70 відсотків реалізуєте все те, про що мовилося під час теоретичних навчань, то будете завжди мати гарні врожаї!” Подібна оптимістична думка зігріла наші серця, бо ж до цього ми ще жодного разу не виконали доведені виробничі завдання з вирощування бульб, і урожайність мали низьку… А після співпраці з М.В.Бойком справи в нас дійсно пішли вгору. Лише декілька цифр. Картопля в “Україні” займала 10 відсотків всієї ріллі, а питома вага прибутку від реалізації “другого хліба” в загальному обсязі становила аж 70 відсотків. Середня урожайність картоплі склала більше 300 центнерів з гектара.
Колгосп мусив забезпечувати бульбою мешканців Херсона (800 тонн на рік), Нової Каховки та Каховки (разом 400 тонн на рік), і ми це завдання чітко виконували. Однак “Україна” виробляла значно більше картоплі, тож постало питання, як вдумливо реалізувати весь її урожай, котре ми згодом успішно здійснили, хоча часто-густо робити це було через шалений бюрократизм дуже непросто.
Саме тодішнє “дефіцитне” життя підштовхувало нас на сміливі, а нерідко й небезпечні з точки зору існуючого законодавства рішення.
Наприклад, ми уклали угоди на взаємовигідну торгівлю із великими промисловими підприємствами Макеєвки, Мелітополя, Павлограда, Луганська… Ми їм — картоплю, а вони нам — оселедці, одяг, взуття, холодильники, словом, все те, що наш селянин бачив тільки по телевізору або в кіно… Косо дивилися деякі керівники на цей “бізнес”, для них, очевидно, було б краще, аби надлишки врожаю картоплі десь би згнили “на законних підставах”, ніж годували “у спекулятивний спосіб” десятки тисяч металургів, шахтарів чи машинобудівників…
Реалізація картоплі “на сторону”, як тоді говорили, дозволяла колгоспу буквально протягом лічених місяців своєчасно  повертати державі всі взяті нами кредити. Так, мені частенько діставалося на горіхи від начальства… Але ж начальство теж не всюди було поганими, теж розуміло, що ми нічого, крім суцільної користі, не робимо…
Всі господарства, які спеціалізувалися на виробництві особливо важливої продукції, постійно контролювалися обласним партійним керівництвом, нерідко отримували від нього відчутну допомогу… Неодноразово особисто допомагав “Україні” і секретар ЦК КП України, а в недалекому минулому перший секретар Херсонського обкому партії І.О.Мозговий. Якось допоміг з дефіцитними тоді добривами… Отримали за його вказівкою аж 800 тонн фосфорно-аміачно-калійних добрив і буквально протягом дня всім нашим автопарком перевезли цей найцінніший вантаж до колгоспних складів, бо тоді так траплялося: запізнився на день-два із вивезенням — і шукай вітру в полі.
А іншого разу пощастило отримати 5 тисяч штук шиферу, і за два дні бригада монтажників з Нової Каховки зробила наш тік критим. Не зробили б хлопці у рекордний строк дах для зерна та другого хліба, і обов’язково знайшлися б бажаючі поділити згадані шиферини порівну між іншими господарствами… А так в кого підніметься рука зруйнувати готовий критий тік?!

На зламі епохи

Серед моїх колег-керівників тоді вважалося (і цілком справедливо), що мало займатися молоковиробництвом чи рослинництвом, а ще й треба, коли думаєш про завтрашній день свого колективу, — будівництвом житла, шкіл, дитячих садочків. будинків культури, доріг, стадіонів…
В “Україні” було створено спеціальну комплексну будівельну бригаду. Особливо багато споруджували впорядковане житло для переселенців. За планом належало протягом року звести 15 житлових будиночків, а ми “вхитрялися” побудувати до сорока сучасних осель. Могли б і більше, але бракувало лісоматеріалів, цегли, цементу, арматури… Однак і тут милостині не чекали. Спеціальна ланка наших будівельників заготовлювала деревину аж в Архангельській області поблизу космодрому Плесецьк, інша ланка працювала на підприємствах будіндустрії в Бахчисараї, звідки ми отримували цемент, а виробництво шлакоблоків налагодили власними силами (брали вугільні відходи котельної Каховського заводу залізобетонних виробів і за допомогою спеціального устаткування випускали щодня до трьох тисяч шлакоблоків — якраз для одного переселенського будиночка). А крім того, будували тваринницькі приміщення, гаражі, об’єкти соцкультпобуту…
На рік розвалу Радянського Союзу в колгоспі “Україна” працювало понад 500 трудівників. На 100 гектарів сільгоспугідь наше господарство мало 45 голів корів (середній районний показник — 14 корів на 100 га сільгоспугідь) та 90 голів великої рогатої худоби разом з молодняком (в районі — 30 голів).
За підсумками роботи протягом чотирьох років поспіль колектив “України” виборював перехідний Червоний Прапор ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, ВЦРПС та ЦК ВЛКСМ, а до цих перемог обов’язково додавалися солідні багатотисячні грошові премії, 70 відсотків з яких виплачувалися рядовим трудівникам. За роки мого головування наш колгосп отримав три новенькі “УАЗи” і три автобуси. І ще одна вкрай дорога моєму сумлінню цифра: коли приймав “Україну”, в Семенівці було лише п’ять вулиць, а коли залишив посаду голови, їх нараховувалося вже дванадцять. Отож, про нас і нашу епоху судіть по справах наших.
Спогади занотував Валерій РУДЕНКО.

Поділитися в соц. мережах

Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники