На кордоні району…

DSC_0020Селище Остапенка (входить до складу Волинської сільської ради) – настільки маленький населений пункт, що його позначено далеко не на всіх картах Каховського району. Нині у 22 обійстях тут проживає 77 осіб, з яких 41 чоловік, 36 жінок та 13  дітей шкільного віку. Земельні паї жителів Остапенки межують із степами Нижньосірогозького району, хоча, зрозуміло, поняття “кордон” носить у нашому випадку суто символічний характер, бо ніхто із місцевих мешканців оті лінії адміністративно-територіального поділу центральної Таврії на райони вже серйозно не сприймає. То раніше, скажімо, за 60-80-ті роки минулого століття, життя-буття селян Каховщини і Нижньосірогозщини якісно різнилося у кращий для нас бік. Нині такої переваги на кордоні нема. Статки і соціальні можливості мешканців далеких сіл фактично зрівнялися та позначилися досить непростим життєвим періодом.
…Від Каховки до Остапенки близько 60 кілометрів майже добротного асфальтного шосе. Щоправда, за с.Волинське шлях дещо звужується і в окремих місцях переходить у грейдер, але зрозуміло, що до одного із найвіддаленіших маленьких населених пунктів  району можна дістатися за будь-якої примхливої погоди, аби тільки не трапилося серйозних снігових заметів. Втім, того ранку пейзаж за вікном на зимовий був не схожий, а скоріше нагадував пізню осінь. Вздовж дороги тягнулися сірі із хмаринками жовтого листя лісосмуги, значно поріділі за останні 10-15 років… Прямокутники озимини чередувалися із зораними  ланами, а де-не-де траплялися й чималенькі ділянки із відчайдушними залишками стерні – мовчазними свідками недолугого минулорічного врожаю.

Хата зкраю

За блакитним хрестом на в’їзді до Остапенки вранішній туман непомітно розступився, і ми зупинилися біля першої досить пристойної сільської оселі з супутниковою антеною. Її господарем виявився чорнявий та кремезний на вигляд чоловік середнього віку.
– Юрій Григорович Коржевич, – представився він і посміхнувся: – Моя хата хоч і зкраю, але раком-самітником я себе не вважаю.
Ми поцікавилися, як живеться родині Коржевичів. Господар трохи зам’явся:
– Розумієте, офіційно ми з дружиною не у шлюбі… А що поробиш? Я колись працював механізатором, а тепер отримую лише пенсію по інвалідності… В нас двоє діток… Тож жінка моя зараз офіційно вважається матір’ю-одиначкою і отримує на дітей грошову допомогу…
Взагалі-то останнім часом жити особисто нам стало легше. Отримали непогані гроші за оренду земельних паїв-часток фірмою “Агротекс-Миколаїв”. Відтак купили другу корову і одну козу. До слова, орендар сплатив по 5% від вартості гектара, тобто, як обіцяв, і велике йому за це спасибі. Звичайно, багато значить для нашого нормального життя й те, що маємо 15 “соток” городу. Обробляти город – діло непросте, та без цього в селі ніяк не обійтись. Добре, що в Остапенці немає проблеми з поливом городів та питним водопостачанням – колективна водомережа працює справно.

Хліб із Мелітополя

Колись остапенці мали солідний магазин і клуб. Тепер від тих будівель не лишилося і згадки: розібрали на будівельні матеріали під час горезвісних кучмівських реформ на селі. Але людське життя уявити без закладів торгівлі не можливо. Тож тепер їх представляє крихітний магазинчик у скромному статусі продовольчого лотка. Щоправда, все необхідне купити в ньому можна: і ковбасу, і цукерки, і крупи, і морожену рибу (благо є тут і холодильник, і промислова морозилка)… Коли якогось продукту нема, то його замовляють – і завтра ж буде.
Важливо підкреслити: лоток не торгує горілкою чи вином. Та, очевидно, в цьому і немає особливої потреби, бо сільські жителі вже давно збагнули, що якість заводських горілчаних  виробів серйозно пасує перед майстерністю місцевих винозеленозмієробів – для себе ж бо женуть…
Цікаво, що більшість продтоварів в лотку відпускається “у кредит”, тобто в рахунок прийдешньої пенсії, про що свідчить спеціальний зошит продавця, де зафіксовані суми непогашених боргів (деякі перевищують 600 гривень).
А ось хлібобулочні вироби жителі Остапенки споживають виключно мелітопольського виробництва, бо каховським хлібопікам завозити свою продукцію у віддалені села району економічно недоцільно. Факт цей примушує до серйозних роздумів, адже ринок продуктів харчування першої необхідності, як відомо, не визнає кордонів адміністративно-територіального поділу. Сьогодні “здали” Остапенку і Волинське… А завтра що – Каховку?

Як викликати “швидку”

До нашої розмови приєднується сусідка Коржевича – 33-річна Тетяна Крючкова.
– Я тут нещодавно працювала листоношею, – розповідає жіночка, – але мене звільнили з роботи за скороченням штату.  Кажуть, звільнили незаконно, бо я тоді перебувала у декретній відпустці. Але шукати правду не стала – не було коли і за що. Тепер стою на обліку на біржі праці. Чоловік мій теж ніде не працює. Живемо за рахунок присадибного господарства: маємо дві корови, кілька десятків кіз, курей… Купую борошно і сама печу для сім’ї хліб….
– А чи багато у вас в родині діточок? – цікавимося ми і раптом помічаємо, що настрій Тетяни Олександрівни різко змінився, вона ледь стримує сльози…
– Вчора ввечері захворів наш шестирічний середній синочок, – схвильовано  повідомила жінка, – щось із шлунком… Я почала по мобільному телефону викликати швидку допомогу . Але скільки не дзвонила, потрапляла кожного разу то на чергового офіцера Новотроїцького райвідділу міліції, то на “швидку” Нижньосірогозького району. Оце сьогодні зранку вдалося зв’язатися  із Волинським фельдшерсько-акушерським пунктом. А там  мені і кажуть: “Може, вам краще легкову машину найняти, щоб відвезти хлопчика до Каховської лікарні?”. Яка там машина?! Від нашого села, щоб доїхати до Каховки, треба сплатити приватному водієві мінімум 200 гривень… Нема їх зараз в мене. Так і кажу фапівці… “Ладно, – говорить, – чекайте… Із Федорівки, може, “швидка” приїде”… Ось і чекаю…
Після цієї тривожної оповіді головний редактор “Каховської зорі” Володимир Менисенко відразу зв’язався з головним лікарем Каховської центральної районної лікарні Олександром Віттіхом і розповів йому про цей прикрий випадок, а той вжив необхідних заходів, аби за півгодини машина “швидкої допомоги” із Федорівки дісталася до Остапенки і відвезла хворого хлопчика до районної дитячої лікарні, де в нього діагнозували кишкове отруєння. Номер мобільного телефону головного лікаря ЦРЛ (050-396-84-73) відтоді став відомий багатьом мешканцям села. А нині вже знаємо, що хлопчик видужав і повернувся додому.

Фактичний староста

Крішечна ОстаDSC_0004пенка, як не дивно, має аж чотири вулиці (Східна, Центральна, Молодіжна і Західна), тож “чужак” може тут у пошуці потрібної адреси трохи і поблукати. Втім, акуратненьке, чепурне, зі смаком доглянуте подвір’я Любові Іванівни Шпичак впало в око відразу. Цю людину в селі конче поважають, а тому сердечно говорять про неї “наш староста”, хоча такої посади, як відомо, у вітчизняних селах ще нема.
– Думаю, я аніскільки не перебільшую, – говорить Любов Іванівна, – жити зараз нам стало краще, ніж це було років 5 тому. Вода є, хліб і до хліба є, дітей до Волинської загальноосвітньої школи  регулярно возить шкільний автобус. Почав курсувати раз на тиждень, у четвер, з Остапенки рейсовий автобус до Каховки і назад. Але після неврожайного минулого року погіршилися розрахунки сільгосппідприємців із селянами за оренду їх паїв на богарних землях. Особливі нарікання мають ті, хто підписав договори про оренду земпаїв з приватними підприємствами “Л.М.Полозова” та “Супернива”. Інші бізнесові підрозділи (ТД “Продексім”, “Агротекс-Миколаїв”, “Агродар”), попри всілякі об’єктивні труднощі, із нашими жителями розрахувалися.
Туподобається, – поскаржився він, – що автобус на Каховку курсує тільки раз на тиждень. Оце минулого тижня у паспортних справах поїхав до міста. Відправлення з Остапенки – о 6.00, прибуття до Каховки – о 8.00 і зворотній рейс до Остапенки – о 12.00. Тобто на все про все я в Каховці мав лише 4 години і до відправлення автобуса своєчасно не встиг. Довелося добиратися до повороту на с.Волинське попутними машинами, а тоді від Мелітопольської автотраси 9 кілометрів йти пішки. Незручний для нас цей автобусний рейс, відправлення з Каховки треба хоча б години на дві зробити пізніше.
– Воно, може, і так, – відказала на те Л.І.Шпичак, – але хіба нам, Григоровичу, було ліпше, коли із Остапенки взагалі ніякий автобус до Каховки не ходив? Отож… Та і хто із наших їде в тому каховському автобусі  – лише два-три пасажири?.. А гроші тепер всі рахують – дарма бензин ніхто не спалює.

Фермерша

DSC_0035Сім років тому Дар’я Миколаївна Кондратенко після смерті чоловіка Анатолія Андрійовича, уродженця села Остапенки, очолила місцеві фермерські господарства “Полум’я” та “Дар’я” і вирощує на ста гектарах суходолу пшеницю, ячмінь та соняшник. Минулий рік приніс їй самі збитки, але своїм односельчанам вона нічого не заборгувала, бо їх земельні паї не орендує.
Ми побували на машинному дворі фермерші і були приємно вражені порядком і акуратністю, які тут всюди панують. За технікумівською освітою Д.Кондратенко – дипломований працівник торгівлі та товарознавець, а нині з її агродосвідом рахуються навіть бувалі землероби (до всього дійшла сама).
– Моя донька, онучка та зять живуть в Каховці, – розповідає Дар’я Миколаївна, – і мені, як жінці, вже давно хочеться всю себе  присвятити моїм рідним людям… Скільки разів казала собі: “Все, із фермерством завершую назавжди!” Та тільки зима поверне на весну, як відчуваю – прикипіло моє серце до землі, не можу не землеробствувати… А я ж сама родом з Тернопільщини: не думала, що стану завзятою степовичкою. Які плани на цей рік? Оце зараз і визначаюсь. Очевидно, сіятиму передовсім ранні зернові, соняшник, а на зрошенні – сою чи кукурудзу…
Молочне джерело
Раз на два дні вранці в Остапенку приїздить молоковоз з Любимівського сирзаводу. Корів тут тримають практично у кожному дворі, бо для багатьох селян прибуток від реалізації переробникам молока – чи не головне джерело достатку.
Більше всіх молока (по 50 літрів) в селі здає подружжя Тетяни та Віктора Кондратенків, тому, напевно, молоковоз зупиняється саме біля їх подвір’я.
– У Волинському і тут, – говорить водій Юрій Проценко, – я збираю за один раз загалом дві тонни молока. Розрахунок грішми із здавачами – кожної декади. В рахунок плати за молоко сільчани, бува, замовляють мені привезти їм тверді сири… Зараз закупна ціна за літр молока складає 3 гривні.
– Як на нашу думку, – зауважує мати двох школярів Тетяна Кондратенко, – то ціна могла б бути і вищою, але навести у цій справі належний порядок ніяк не вдається. А влітку за літр молока взагалі сплачують  у двічі менше, хоча на Каховському ринку він менше семи гривень не коштує.
– А чи створено в Остапенці товариство власників корів для захисту кровних інтересів селян? – цікавимося. – Чи є в селі колективне, офіційно визначене пасовисько?
– Ані згаданого товариства, ані колективного пасовиська в нас нема, – вступає в розмову Л.І.Шпичак. – Самим сільчанам ще складно все це створити і належним чином юридично  оформити. А таких, щоб добровільно взялися в цьому нам допомогти, щось не видно. Тому молокопереробник продовжує нам диктувати свою цінову політику і влітку, і взимку. Щодо пасовиська, то випасаємо худобу де тільки можливо. В минулому році після неврожаю багато хто з фермерів та одноосібників вирішили більше не обробляти богарні землі. Ось вони, ті кинуті землі, і будуть нашим колективним пасовиськом  гектарів на 150 – 200.
В Остапенці рідко хто із чоловіків має зараз навіть тимчасову роботу. Відтак всі допомагають жінкам по господарству.
– Чекаю на весну і літо, – ділиться своїми найближчими планами сорокарічний Віктор Кондратенко. – Вже тримаємо з дружиною 6 корів, а тоді додамо до них ще відгодівлю великої рогатої худоби, здаватиму бичків на м’ясокомбінат… Створити власне фермерське господарство? Ні, не вистачить потужності.

Головні проблеми

Із численних розмов з мешканцями маленького українського села ми дійшли висновку, що сьогодні їх найбільше хвилює три питання. По-перше, коли нарешті ціноутворення на здавальне молоко стане об’єктивним, тобто враховуватиме інтереси не тільки переробників, а й селян – власників корів? По-друге, як зробити так, щоб сільгосппідприємства все ж таки до нового врожаю розрахувалися із селянами за оренду в 2012р. їх земельних паїв? І, по-третє, хто візьме в обробіток богарні земельні паї, які після невдалого минулого хліборобського року залишилися без орендарів?
– Знаємо, – зазначила Любов Іванівна Шпичак, – що Волинський сільський голова Андрій Нізкіх зараз робить все можливе, аби наші земельні паї “не гуляли”, не заростали бур’янами, щоб їх обробляли гідні та перспективні агропідприємці, і дай Боже йому в цьому всіляких успіхів.
…Ми залишали Остапенку із світлим смутком від розставання з його щиросердними та доброзичливими людьми. І мимоволі пригадались слова секретаря Волинської сільради Віри Круглової: “У Волинському майже щороку звільняються гарні будинки (їх господарі переїжджають на постійне проживання до міст). Тож пропонуємо мешканцям Остапенки переїхати до нашого села і жити в тих оселях. А остапенці й слухати не хочуть, кажуть, що вони – одна сім’я…”

Валерій РУДЕНКО,
Фото Володимира МЕНИСЕНКА.

Дякуємо за відгук!

Pin It on Pinterest