Операція «Анадир» у біографії Сергія ФАЛЬКОВСЬКОГО

Фальковский Виповнюється 50 років від початку проведення надсекретної військово-стратегічної операції під кодовою назвою «Анадир» по розміщенню радянської зброї, в тому числі балістичних ракет середньої дальності, на острові Куба в 1962 році.
Наслідки цієї таємної операції увійшли у світову історію під назвою «Карибська криза». Мир тоді був на грані катастрофи. У цій операції брали участь воїни Радянської армії, моряки Військово-морського флоту та торговельного флоту СРСР.
Серед воїнів-інтер­націо­налістів, які брали участь у військових бойових діях на Кубі, був і 21-річний старший сержант наш земляк Сергій Фальковський.

З редакційного досьє:

Фальковський С.П. народився у 1941 році. За освітою вчитель історії і біології, яку одержав опісля служби в армії. Закінчив Вищу партійну школу. Працював весь час на Каховщині, спочатку вчителем, директором школи, завідувачем райвідділу освіти. Очолював ідеологічний відділ міськкому партії, працював заступником голови міської ради, головою комітету народного контролю, начальником управління соціального захисту. 

– Сергію Петровичу, півстоліття тому Ви були учасником подій, які відбувалися на далекому і невідомому острові Куба. Що запам’яталося, з чого все почалося?
– Влітку 1962 року я проходив строкову службу у військах протиповітряної оборони Київського військового округу. Зранку особовому складу було оголошено про те, що наш підрозділ виїздить на польові навчання чи то змінює місце дислокації.
Наш зенітно-ракетний полк завантажився у залізничні вагони і ввечері ми прибули до порту Миколаїв. Там вночі почали розміщувати в трюми суховантажу «Фізик Курчатов» ракетну техніку, а на верхній палубі розташували сільгосптехніку для конспірації. Особовий склад, а це приблизно 300-350 чоловік, розмістилися у трюмах, для цього було обладнано двоярусні дерев’яні нари. У кожного солдата і сержанта – поролоновий матрац і подушка.

Легендарний Фідель Кастро в гостях у ракетників

– І як довго тривала ця морська прогулянка?
-Опісля виходу в Чорне море наш транспорт зупинився. Надійшла команда переодягтися у цивільний одяг, який був досить пристойним. Його нам видали ще на березі, а військову форму – здати. Назад ми її отримали лише через два роки, коли поверталися додому.
Через деякий час до «Фізика Курчатова» підійшов катер. На наш борт піднялися два генерали. Один з них – підтягнутий, сивочолий, бадьорим голосом виголосив пафосну промову. Вони побажали з честю виконати покладені на нас завдання.
– І що, тоді вже дізналися куди тримаєте курс?
– Про місце призначення генерали нічого не сказали. А коли пройшли Босфор і Дарданелли, боцман повідомив нам, що, мабуть, ми повернемо на південь і підемо вздовж Африки. Але все було інакше. Згодом нас знову зібрали і нарешті зачитали наказ міністра оборони СРСР, постанову Ради Міністрів про надання братерської допомоги народу Куби. Одночасно ознайомили нас з політичним, економічним, географічним становищем острова. Та нас найбільше всього надихала інформація про близькість Флориди: сто з гаком кілометрів – не відстань для ознайомчої екскурсії, вирішили ми.
– Як же здолали цей довгий перехід у західну півкулю ракетники, мабуть, важкувато було?
– До острова Куба ми дійшли лише через 18 з половиною діб. Весь особовий склад знаходився у трюмах, де була пекельна спека, температура сягала 50 градусів. А коли у Середземному морі почалися обльоти судна американськими літаками, люки трюмів у світлий час почали закривати. У них і без цього було не солодко: задуха, напівтемрява, замкнутий простір. На палубу дозволялося виходити лише вночі невеликими групами на чолі з офіцерами.
Та найбільше випробування нас чекало в Атлантичному океані. Окрім виснажливої спеки, обльотів американських літаків додалася морська хвороба.
– Мені довелося розмовляти по телефону з генерал-полковником М. Лопатіним, який опісля відрядження на Кубу, в 1995 році в якості командуючого українськими ППС побував у США. Під час цієї поїздки один з американських генералів розповів йому, що одного разу вони спробували застосувати радянський досвід перекидання військ в трюмах цивільних суден, але ця спроба провалилася. Американські солдати змогли витримати в подібній ситуації лише два дні, а потім почали вимагати випустити їх наверх, влаштували стрілянину в перекриття трюмів.
– Про витривалість радянських солдат під час Великої Вітчизняної війни я чув з розповідей свого батька-фронтовика. А тут самому довелося пройти випробування на міць. До речі, морська хвороба мене обійшла. Треба відзначити, що годували нас дуже добре, ніхто не скаржився. Щодня нам крутили веселі кінострічки, особливо солдатам додавав настрою фільм «Самогонщики».

На фоні Кубинського капітолію

– Які були перші враження опісля прибуття на острів Свободи, як тоді його називали в пресі?
– В акваторії порту Гавана на борт нашого суховантажу з катера, який дав сигнал прожектором (зв’язок по радіо було заборонено), зійшов високий військовий начальник. Він провів інструктаж з особовим складом і попередив нас про небезпеку, яка може підстерігати.
Коли стали під розвантаження, несподівано розпочалася тропічна злива. Наш зенітно-ракетний полк під командуванням підполковника О.Гучкова розташувався неподалік Гавани, у м.Бехукаль, і одразу став на бойове чергування та охорону повітряних рубежів Куби.
У ті дні зверталися один до одного лише на цивільній мові – на прізвище чи ім’я по батькові. Напруження, звичайно, було присутнє. Чи знали ми, що наші позиції фотографують? Американські літаки постійно літали на бриючому польоті, а ось що вони робили? Ми про це не задумувалися, а просто готувалися до бойових дій. Невдовзі надокучливі обльоти американської авіації наших позицій припинилися опісля того, як зенітники влучним вогнем збили літак-розвідник.
– Як сприймали вас жителі Куби, чи довелося зустрічатися з простими людьми?
-Нас зустрічали як рідних, як дуже бажаних! Діти постійно вітали нас, вигукуючи: “Русо компаньєро!”.
Кубинці на диво добродушні й привітні люди, клімат робить їх м’якими і спокійними. Вони щиро запрошували в гості, частували нас кока-колою, пепсі-колою. Я запримітив, що кубинці досить часто вживають чорну ароматну каву, палять сигари.
Жителі острова з великою любов’ю ставилися до легендарних Фіделя Кастро та Че Гевари. На будинках я бачив яскраві гасла з написами “Fidel Esto tu casa” (“Фідель, це твій дім”).
Команданте кубинської революції відвідав і нашу військову частину, ми подарували йому матрац з поролону, він, подякувавши, сказав, що матрац згодиться йому під час майбутніх походів.
– Чи довелося побувати Вам у м. Гуантанамо?
– Ні, не довелося. Як відомо, там знаходиться американська військова база. А ось побачити розкішні віллі колишнього диктатора Батисти, мільйонерів Дюпона, Рокфеллера довелося.
На все життя запам’яталися надзвичайно гарні заходи сонця, бірюзова, чиста, як сльоза, вода у Карибському морі, на дні якого повзають величезні лангусти. Вразили також апельсинові, бананові плантації, зелені цукрові тростини. Саме тут, серед казкової природи і сильних духом людей, відновлював сили і черпав натхнення класик світової літератури Ернест Хемінгуей.

Радянські ракетники на військовому параді в Гавані

– Сергію Петровичу, коли закінчився термін відрядження, що запам’яталося особливо?
– Швидко промайнули два роки служби на острові Куба, у червні 1964 року ми поверталися до Радянського Союзу.
Але не всім пощастило дожити до тих днів. Неподалік Гавани знаходиться цвинтар, де поховані радянські воїни-інтернаціоналісти. До щему в серці пам’ятаю, як командир зенітно-ракетного полку підполковник О.Гучков кожному з нас міцно потис руку і подякував за добросовісне виконання інтернаціонального обов’язку.
Ще пригадую хвилюючу, незабутню зустріч з першою жінкою-космонавтом Героєм Радянського Союзу Валентиною Терешковою, а скільки емоцій викликав футбольний матч між командами “Динамо” (Київ) і збірною Куби, виступ ансамблю пісні і танцю Ленінградського військового округу. Так що Батьківщина нас не забувала.
Восени 1963 року мене вразила трагічна звістка про те, що у штаті Техас застрелено Президента США Роберта Кеннеді. Адже саме завдяки домовленості Микити Хрущова, тодішнього керівника Радянського Союзу, і Роберта Кеннеді було мирно врегульовано Карибську кризу. Мабуть, це комусь не сподобалося.
– Чим сьогодні живе ветеран-кубинець?
– Намагаюся вести активний спосіб життя. Є в мене давнє захоплення. Батько, Петро Артемович, прищепив мені любов до божих комах – бджіл. З дружиною Валентиною Сергіївною завжди радіємо, коли приходить син Андрій з невісткою Наталією і внуком Дем’яном. Люблю читати періодику. Звичайно, з нетерпінням чекаю нашу рідну “Зорьку”, яку вже читаю майже 40 років. А ще передплачую газети “Підсумки тижня”, “Факти”, “Комсомольську правду в Україні”, “Новий день”. “Бульвар Гордона”, журнал “Господар”…
Коли навідується в гості мій бойовий побратим Микола Коваленко, котрий служив зі мною. поруч, у четвертому дивізіоні, але про це ми тоді не знали, згадуємо про події, учасниками яких довелося бути. І бринить у серці пісня:
“Куба – любовь моя,
Остров зари багровый…”.

Володимир МЕНИСЕНКО.
Заслужений журналіст України.

Дякуємо за відгук!

Pin It on Pinterest