«ЗА ВІДВАГУ»

…Розплющую очі й бачу свою типову радянську квартиру в потаємній напівтемряві. Знов прокинувся о четвертій ранку в льодяному поту, із застиглою у венах кров’ю, відчуваючи, як під моєю ногою розривається артилерійська міна з диявольським скрипом і цунаміподібною вибуховою хвилею, що відносить мене далеко за межі поля битви, забираючи все, що колись було безцінним. Уже більш як півстоліття страждаю від нічних кошмарів, і той самий сценарій кожної ночі відтворюється моєю хворою уявою. Після пробудження годинами лежу в ліжку й прислухаюсь до кожного скреготу, писку, подиху, до кожного руху загадкових сутінкових жителів мого підвіконня й навіть більш віддалених володарів пластикового задзеркалля.

Усі ці міграції мікросвіту змушують мене осягнути істинну різницю між живим і мертвим, між шафою з місцевої хвої та мініатюрним жучком, який шляхом сізіфової праці, врешті-решт, зашкрябався на мою долоню. Напевно, я відпочиваю десь між цими двома світами, двома величними й всеохоплюючими князівствами, що є лише поступовими етапами людського онтогенезу… Багато хто використовує слово шок, не розуміючи його первинного змісту. Дозвольте навести відповідний приклад. Я ув’язнений у своїй напівзруйнованій халупі, що не є моєю фактичною будівлею, а лише бурлескним плодом моєї підсвідомості, моїх трагічних спогадів і нереалізованих ідей. І мені вісімдесят вісім років. Справді шокуюча думка, з якою мені доводиться жити кожен день.

Наче хтось у двері грюкає? Піду відкрию. Дивлюсь у вічко – нікого. З тремором усвідомлюю, що це не мої онуки завітали відвідати старого, а артеріальний тиск змушує барабанні перетинки пульсувати, як демонічні цимбали. Один-єдиний шанс не бути похованим у своїх же страхах – вийти на світло й побачити світ таким, у який я його фактично трансформував. На щастя, золотаво-неонові промені небесного термоядерного реактора вже пронизували ефір атмосфери своїм теплом і досягали каховських чорноземів кінчиками весняного полум’я, вогнем молодості й життєвої насиченості. Якщо можна так висловитися, повітряний штиль наче зробив веселкові фотографії навколишньої флори, заморожуючи моменти руху жовто-зеленої рослинності, і роздрукував їх у всіх трьох просторах нашого міста.

Ненавиджу понеділки. Вони нагадують мені мої щасливі шкільні роки, мою улюблену Наталку з великим рожевим бантиком на косичці… Жорстока війна розлучила нас одного разу, і з тих пір лиш пам’ять серця палає в мене у грудях.  Піду-но я постою під стінами рідної школи, повиглядаю свою наречену. Перша партія дітей вискочила, гамірно човгаючи ніжками й вигукуючи усім відомі поп-хіти. Я був немов мармурова скульптура якогось козацького полководця, адже десятки малих пролітали повз мене, навіть не піднімаючи оченят на сухорляву постать широкоплечого, але дещо змученого героя. Я не такий вже й герой, але, напевно, саме той гвинтик, за плечима якого стояли всі псевдопатріоти й прорекламовані захисники Вітчизни. Я – нікому невідомий нащадок селянського роду, простий лейтенант, але так уже склалось, усе життя був змушений виконувати чорну роботу в той час, коли слава діставалася лише моєму начальству…

А тим часом моя Наталка все ще не виходила з дверей великої сірої будівлі. Та вже й не вийде, звичайно, бо так і залишилася десь у нацистському концтаборі за свою партизанську діяльність, але ця маленька крихта надії є останнім надпотужнім джерелом моєї життєвої сили.

Мої колись міцні ноги почали затікати й букова тростина вже не могла витримати ваги тіла, тому довелось обпертися повоєнним френчем об паркан. Хто я взагалі такий? Навіщо тут стою? Кому потрібен? На Землі більш як сім мільярдів людей, визначних особистостей, що живуть на гігантській планетарній площі. А порівнюючи з вселенськими масштабами, людство – ніщо! Хоча знаєте, я був тим, хто зупинив руйнування цієї мініатюрної системи, зробив якийсь, але все ж таки внесок у формування омріяного утопічного світу, що залишається недосяжним. Але скільки ж горя я зазнав на віку… Смерть рідних, друзів, руйнування того, що колись здавалось вічним, вічною видавалась і моя молодість…

Інтенсивність ультрафіолетового випромінювання значно підвищилась, запускаючи природні механізми в моєму організмі. Із куточка ока покотилася величезна сльоза, як сферичний і неспинний сніговий клубок, досягнувши критичної точки, відірвалась від запалої щоки й полетіла вниз. Поки кружляла в повітрі, промінь сонця пройшов крізь неї й розклався у веселковий спектр. Коли я нахилився трохи вперед, з мого тіла впала ще одна значна річ – моя медаль “За відвагу”. Безвихідь… Я не міг нахилитися так низько й тому був змушений залишити свою честь у багнюці під стінами гімназії…

Раптом хтось лагідно смикнув мене за штанину. Повернувшись, я побачив маленьку руденьку дівчинку з великими блакитними очима й рожевим бантиком на волоссі, а її тоненька ручка простягнула мені мою мідну нагороду. Чи не заради цього я жив? Підтвердив міф, що лише старійшини взмозі осягнути істинний сенс життя. Хоч я й не монах з Тибету, все-таки зрозумів дещо для себе в житті. Лиш пам’ять серця нас тримає на землі й робить наш народ нездоланним…

Артем ГЕРАСИМОВ, 17 років, учень Каховської гімназії, переможець конкурсу есе
“Пам’ять серця”.

Дякуємо за відгук! Ми цінуємо вашу думку!

Pin It on Pinterest