Та війна болить нам і сьогодні…

Без-имени-1-копияДля нашої родини Велика Вітчизняна війна – не якесь абстрактне поняття і не давня історія. Вона пройшла через усю нашу сім’ю, живе у нашій пам’яті, болить і сьогодні.

Коли почалася війна моїй матінці не було і тринадцяти років. Вона той злощасний день 22 червня запам’ятала на все життя. Десь о півдні стали вибігати з подвір’їв на вулицю жінки і, плачучи, промовляли: «Війна, війна…». Стояли спустошені, розгублені, не знаючи, що робити далі і що на них чекає.

Мій дід – Черкас Дмитро Федорович, грек за національністю, уродженець с. Червона Поляна Донецької області, сапер 907-го стрілецького полку 244-ї дивізії, пройшов бойовий шлях від Сталінграда до України, де під Ізюмом пропав безвісти. Сімдесят років ми з мамою намагаємося віднайти як не могилу, то хоча б місце його загибелі. Односелець діда, його однополчанин Христофор Челпан, повернувшись з німецького концтабору у 1945 р., розповів моїй бабусі, що влітку 1943 р. поблизу Ізюма вони потрапили в оточення.

Там була страшна м’ясорубка, десятки тисяч загиблих і полонених. Христофор згадував, що їх загнали на якийсь скотарський двір, який був переповнений військовополоненими. Мій дід сказав Христофору, що він нізащо не поїде до Німеччини, спробує втекти. Челпан відповів йому: «Митя, як же ти втечеш? На вишках – вартові з кулеметами, двір охороняють поліцаї з собаками». Але дід був впертий. Челпан згадував, що він трохи заснув, присівши навшпиньки, а коли прокинувся, то Дмитра вже не було. Христофор ходив по тому загону, гукав його, але даремно.

Ось так згинув мій дід.
Брат моєї бабусі – Харлампій Миколайович Шерварли, теж грек, зустрів війну на румунському кордоні. У єдиному листі, якого отримали його батьки, він писав, що бої йдуть жорстокі, горить все навкруги – і земля, і вода, і повітря. Він теж пропав безвісти, навіть не встиг одружитися перед війною. Загинув зовсім молодим.

Ще один бабусин брат – Юрій Миколайович Шерварли – у боях на кордоні біля Новоград-Волинського влітку страшного 1941 року потрапив у полон, йому пощастило, що не до концтабору, а до німецького бауера. І хоча було важко, він все ж таки вижив і повернувся додому. Все життя провчителював у Одеській області. Не дивлячись на все пережите, був дуже доброю, оптимістичною людиною, яку поважали і любили учні й односельці.

Мій батько, Сидьолкін Ліверій Сосипатрович (на фото), росіянин, уродженець Вологди, чотирнадцятирічний хлопчик, курсант Архангельського морехідного училища, став юнгою Північного флоту, помічником суднового механіка на торгово-вантажному транспорті «Вятка», що був приписаний до Військово-Морських сил і супроводжував американські й англійські конвої у Білому морі. Судно дещо обладнали гарматами проти ворожих літаків, але в цілому воно було беззахисним. Найстрашніше ставало тоді, коли німецькі літаки скидали глибинні бомби. При їхньому вибуху поблизу судна у хлопців у машинному відділенні лопалися барабанні перетинки і з вух текла кров.

Його брат – Сидьолкін Андрій Сосипатрович, гвардії старший лейтенант медсанвзводу 50-ї гвардійської танкової бригади – розпочав свій бойовий шлях у жовтні 1941р. під Ленінградом, потім воював на Курській дузі, визволяв Умань, де з поля бою виніс понад 40 бійців і був нагороджений медаллю «За відвагу»; визволяв і Молдову, Білорусь, Польщу. За бої під Любліном нагороджений орденом Червоної Зірки, за визволення Варшави, де він врятував життя 31 бійцю, – медаллю «За бойові заслуги», за півмісяця боїв під Хенігсдорфом він у медсанбаті надав допомогу 350 пораненим і був нагороджений орденом Вітчизняної війни II ступеня.

Ще один брат мого батька – Феодосій – пропав безвісти десь у Синявинських болотах під Ленінградом.
Мої мати, тітка Валя, дядько Іван, бабуся Оля з дідусем Миколою пережили страшні роки окупації на Донбасі, коли місцеві поліцаї лютували гірше німців. Мама згадує, як одного зимового вечора зайшли до них сільські поліцаї, серед яких був і сусід Іван Ліко. Вони почали допитуватися, де мій дід, а потім забирати продукти, подушки, ковдри, простирадла, навіть з-під дворічного Іванка, який спав. Бабуся Оля стала соромити їх: «Ваню, ми ж стільки років жили поруч, допомагали один одному, що ж ти дітей лишаєш навіть одягу? Ти ж вже забрав у нас корову, свиню, чим я буду їх годувати?» На що Ліко пригрозив: «Багато не балакай, кладовище не так вже й далеко від твоєї хати!».

Іван Ліко був ображений на радянську владу, яка засудила його батька до концтаборів, тому, мабуть, і пішов у поліцаї. Мій двоюрідний дід Михайло, колгоспний конюх, теж потрапив до Сибіру на заслання без права листування, звідки так і не повернувся. Але його рідня і вся наша велика родина не стала співпрацювати з окупантами, бо відрізняла владу і батьківщину, владу і народ, владу і своїх односельців.

Вже після війни, відсидівши 10 років за співробітництво з німцями, Іван Ліко повернувся до рідного села, але так і прожив ізгоєм. З ним сельчани не спілкувалися, не віталися, бо не могли вибачити отих нічних візитів до їхніх домівок і знущань. І єдиним місцем його «виходу в люди» була лавочка біля воріт своєї хати, де він просидів залишок життя з опущеною головою, не дивлячись людям в очі.

А ще мама згадує, як у їхній хаті деякий час квартирував німецький офіцер. Одного разу він попросив бабусю Олю нагріти води та помити йому ноги. Їй було так соромно, що вона впала на коліна перед своєю чотирнадцятирічною донькою Олександрою, моєю матусею, і благала помити тому офіцерові ноги: «Може, хоч хліба кусок дасть нам?». Моя бідна матінка, заливаючись слізьми, мила тому ненависному німцю ноги. Правда, хлібину він таки дав, але той кусень не ліз до горла.

День визволення села Червона Поляна 13 вересня 1943 р. був найщасливішим днем для всієї нашої родини. А 9 Травня – найвеличнішим святом, яке ми будемо шанувати і пам’ятати допоки живі. 9 Травня 1945 р. всі мешканці вулиці Оськіна Червоної Поляни повиносили столи прямо на дорогу, накрили їх нехитрими харчами, у кого що було, і до пізнього вечора святкували таку довгождану перемогу, сподіваючись, що до них повернуться їхні близькі.

А наостанок хочу процитувати рядки відомого поета, пам’ятник якому, на щастя, не знесли у нашому місті:
Два чувства дивно близки нам.
В них обретает сердце пищу:
Любовь к родному пепелищу,
Любовь к отеческим гробам.
……………………………
Животворящая святыня!..
Без них душа была б пуста.
…Проїжджаючи іноді повз братську могилу, що біля колишньої нафтобази, де поховано понад 150 бійців Червоної армії, захисників Каховки і простих мешканців міста – стариків, жінок, дітей, розстріляних німцями, – соромно дивитися, як буяє той пагорб у бур’янах і смітті. А там же ж поховані чиїсь діди, батьки, сини, діти!.. Майже така ж картина – і на військовій ділянці каховського цвинтаря: облущені зірочки на пам’ятниках, та й сам пам’ятник воїну-визволителю лущиться, бур’ян, деякі могили перекосилися, стерлися імена, повідпадали таблички. А в тих, хто похований там, нема кому їх відновити. У минулому році співробітники музею і деякі небайдужі мешканці міста своїми силами до 9 Травня впорядкували ці могили: пофарбували зірочки, помили пам’ятники, випололи бур’ян, поклали квіти.

Сумно на все це дивитися. Здається, у декого з наших можновладців любов «к отеческим гробам» взагалі відсутня, а без неї і душа пуста.

З надією на повагу до наших предків, доньки учасників війни СИДЬОЛКІНА Олександра Дмитрівна і СИДЬОЛКІНА Світлана Ліверіївна.

Дякуємо за відгук! Ми цінуємо вашу думку!

Pin It on Pinterest