25 років тому славетний нині землероб Леонід Петрович Кириченко створив перше в Каховському районі та Херсонській області фермерське господарство, яке отримало оптимістично-символічну назву: «Зоря Каховщини».
Леонід Кириченко народився в червні 1949 року в селі Цукури в багатодітній родині інваліда Великої Вітчизняної війни та сільської поштарки. Закінчив Кам’янську середню школу, працював робітником в радгоспі «Каховський», вчився на професійного шофера в Каховській автошколі, служив в Радянській армії, навчався у Бехтерському сільгосптехнікумі Голопристанського району на агронома зрошуваного землеробства, пізніше заочно здобував агрономічні знання у Всесоюзній академії сільгоспнаук імені Тімірязєва у Москві, засновник Херсонської обласної та Каховської районної організацій Асоціації фермерів України, 14 років поспіль на громадських засадах обирався віце-президентом згаданої Асоціації, нині вкотре очолює первинний осередок фермерів нашого району, є депутатом районної ради кількох скликань…
Л.Кириченко люб’язно погодився відповісти на запитання кореспондента «Каховської зорі»:
— Звичайно, Леоніде Петровичу, бути першопрохідцем (та ще й в такій «небезпечній» для тодішнього керівництва СРСР справі, як фермерський рух) завжди важко і ризиковано… Але особисто вам пощастило успішно пройти через всі великі та малі випробування. Хотілося дізнатися, звідки і коли з’явилася у вашому серці майже нереальна на ті часи жага бути повновладним, одноосібним господарем на власній землі?
— Напевно, конкретні строки я не зможу назвати. Все якось само до того йшло. Зрозуміло, як всі сільські хлопці, я вже з 14 років офіційно під час літніх робіт працював в радгоспі «Каховський» «старшим куди пошлють». Вже після армії років 15 працював шофером, перевозив зерно… Тобто добре знаю, що таке насправді важкий землеробський труд. І мимоволі почав замислюватись, чому ми, радянські селяни, працюємо багато, а живемо бідно? І виходило, що одне діло – трудитись на радгосп і зовсім інше – на себе і свою родину, тобто на присадибній ділянці, після робочої зміни… Зауважу, це вже пізніше радгоспно-колгоспна система почала потихеньку підлаштовуватись під селян, впроваджувати госпрозрахунок, бригадний підряд, акордно-преміальну оплату праці… А в 60-70 роки минулого століття (і я це ще застав), якщо хтось дуже хотів образити людину, то називав її «колгоспником»… Влада і вгорі, і на місцях чинила щось неправильне по відношенню до селян. Мені, скажімо, й досі не до кінця зрозуміло, чому на період жнив в нашому радгоспі (власне, як й в інших господарствах) починало діяти правило: не виписувати людям для годівлі худоби фураж. Ну і чим тоді, питається, протягом майже цілого місяця годувати птицю, корів, свиней? Виходить, фураж треба було селянам красти? Чи, може, керівництво вважало, що під час жнив кожен селянин і так, без документів, обов’язково візьме на полі чи току зерно для потреб свого присадибного господарства? Тобто крадіжки врожаю наче узаконювалися і планувалися… Але якщо хтось спіймався на крадіжках зерна, то його суворо судили. Відчуваєте цю подвійну, а то й злочинну мораль?
— Схоже, і тоді, і значно пізніше селян свідомо заганяли у певні корупційні схеми?
— Аби тримати в узді. Спробуйте зараз переоформити земельний пай, зібрати купу всіляких документів, заплатити за кожну довідку приватній фірмі стільки, скільки вона скаже… Вже тоді розпочався у нашій свідомості, у звичному плині селянського життя колосальний перекіс… Але за радянських часів то були тільки «квіточки», «букети» почалися пізніше… Словом, працюючи в радгоспі агрономом на зрошенні, я не бачив перспективи своєї подальшої роботи в сільському господарстві. Тому на багато років став начальником рефрижераторного поїзда Каховського рефдепо. Об’їздив весь Союз, здобув комерційний досвід, навчився жити у злагоді з людьми навіть за екстремальних умов… Побачив характерні і незворотні проблеми колишнього Радянського Союзу…
— Наприклад?
— Дивувала особливо дурня центрального керівництва. Скажімо, скільки разів таке траплялося: наш рефпоїзд везе морського окуня із Мурманська на Далекий Схід, а звідти ту ж саму заморожену рибу везуть в Мінськ чи Москву. Тобто ганяли рефпоїзди абсолютно неефективно, втрачали мільйони народних карбованців. Або, пам’ятаєте, в продовольчих магазинах (особливо в провінціях) практично не було ані м’яса, ані твердих сирів, а ковбаса продавалася лише низьких сортів і то не кожного дня. Не могли ми з хлопцями збагнути, куди ці м’ясо-молочні продукти «ховають», бо ж практично в кожному селі СРСР була молочна чи відгодівельна ферма. В народі казали, що м’яса-сирів нема через те, що годуємо ними своїх «братів» за кордоном. Але то була неправда: за кордон наші рефпоїзди ковбаси і сири не возили.
— А зараз спостерігаємо зворотний ефект: в українських селах побачити молочну чи відгодівельну ферму – то справжня рідкість. Натомість всі магазини, всі ринки, всі нелегальні місця торгівлі «з капота» завалені м’ясом, ковбасами та сирами. Парадокс!
— Напевно, йдеться про добре налагоджену контрабанду цих продуктів до нашої країни. А за радянських часів таке й уявити було неможливо. Проте реально існувало нерівноправне забезпечення регіонів продуктами харчування і промтоварами: в першу чергу забезпечували Москву, Ленінград, столиці союзних республік, а в останню – сільське населення. І був такий час, коли в села навіть хліб завозили не кожного дня. Ось, мабуть, саме тоді я й дійшов висновку: нагодувати вдосталь будь-яку державу в спромозі тільки фермери. І сьогодні в цьому, вже на власному 25-річному досвіді, стовідсотково переконаний.
— Як ви зустріли Горбачовську перебудову, коли було проголошено: можна займатися всім, що не заборонено?
— Сприйняв схвально. Специфіка роботи начальником рефпоїзда дозволяла мені між поїздками «відпочивати» по 3-4 місяці, а я ще ухитрявся їх «прив’язати» до весни-літа, щоб зайнятися впритул сільгосппідприємництвом. Спочатку брав в обробіток нікому не потрібні земельні ділянки (неугіддя, пустирі) і вирощував там кавуни та дині. Сам обробляв землю, сам збирав врожай, сам вивозив його і реалізовував. Пригадую, у Кам’янці біля школи був пустир. Пішов до директора: «Дайте мені свій пустир, я там кавуни вирощуватиму». «Беріть». Разом з напарником ми зробили оригінальний культиватор для обробітку того пустиря, в якого ми по черзі впрягалися замість коней. Трудилися завзято з ранку до вечора. І виростили чудові кавуни, дуже вдало їх реалізували. Однак наступного року пришкільний пустир в нас забрали – позаздрили. До слова, та півгектарна ділянка неугідь й понині ніким не займана, пустує… Було тоді і таке: сільгосппродукцію не дозволяли реалізовувати за межами області. Ось херсонців хоч завали за безцінь кавунами, а у Дніпропетровськ не вези… Мене тоді виручав досвід, набутий у «рефах». А інші сільгосппідприємці «прогорали», впадали у відчай…
— Здається, наприкінці 1988 року в Радянському Союзі з’явився перший фермер, якого газета «Известия» назвала «Архангельским мужиком»…
— Той «мужик» і мене підштовхнув, нарешті, реалізувати свою мрію. Поблизу села Кам’янка поруч із колишнім цегельним заводом знаходився пустир, весь у дрібних камінцях, диких чагарниках та побутовому смітті. Його ніхто ніколи не обробляв. Земельна ділянка ота належала радгоспу «Каховський», але була йому не потрібна, тож радгосп погодився віддати її мені в оренду. І ось в березні 1989 року, зібравши потрібні документи, я прийшов до голови райвиконкому Григорія Васильовича Медвідя і подав йому заяву з проханням виділити мені 3 гектари згаданого пустиря для ведення фермерського господарства. Голова заяву без будь-яких вагань підписав (якщо дозволено, то чому б ні?!) і запитує: «А як ваше фермерське господарство буде називатися?» – «Чумацький шлях», — відповідаю (через мої рідні села Цукури та Кам’янку в давнину чумацькі вози за сіллю до Криму та звідти постійно курсували).
«Вважаю, — каже голова, — для першого в районі та в області фермерського господарства така назва не підходить. Ресторан чи готель ще доречно «Чумацьким шляхом» назвати, але ж йдеться про справу серйозну… Думайте!»
І я відразу випалюю, наче хтось зверху ці слова поклав в уста: «Тоді – «Зоря Каховщини»!»
«Ось це в саму точку», — підсумував Г.В.Медвідь і міцно потис мені руку.
— Цікаво, а хто в Україні започаткував перше фермерське господарство?
— Іван Федорович Томич. На півроку раніше за мене він заснував своє ФГ на Тернопільщині. Я їздив до нього, ще не будучи фермером, аби взяти зразок статуту фермерського господарства. Той статут був написаний українською мовою, і вночі я переклав його на російську, бо розумів, що в Каховці статут ФГ українською під час реєстрації може викликати певні перепони і затримки, а я дуже цього боявся. До слова, пізніше Іван Томич, який дав мені чимало цінних порад, став депутатом Верховної Ради України і першим президентом Асоціації фермерів України.
— Ну, Леоніде Петровичу, зареєстрували «Зорю Каховщини», а що далі?
— Першим в області, в Херсоні, отримав печатку свого фермерського господарства – і мерщій у банк «Україна» за кредитом. Мені видали під чотири відсотки річних (зараз в таку мізерну відсоткову кредитну ставку просто неможливо повірити!) десять тисяч карбованців під заставу нерухомого майна. Довелося закласти банку свою хату в Кам’янці. Придбав на ті гроші колісний трактор Т-40 («Владимирец»), культиватор, ще щось – і у поле. Що спочатку вирощував на тих трьох гектарах? Кавуни. А на другий рік посадив картоплю і теж зібрав гарний врожай, бо спромігся зрошувати відведену ділянку ариками, як в Середній Азії. У перший рік буквально всі польові роботи виконував самотужки і неможливо уявити, яке отримував від того задоволення: сам собі господар, ніхто мене не підганяє, ніхто не повчає, за все відповідаю сам!
У 1991 році на Херсонщині нараховувалося вже 37 фермерів. Звернулися до мене керівники Асоціації фермерів України: організовуй обласний осередок АФУ. Організували разом з Федором Баруліним з села Червоний Маяк Бериславського району, він і став головою всіх фермерів Херсонської області, мене ж обрали віце-президентом АФУ. Був делегатом всіх 24-х з’їздів українських фермерів, радий, що нам вдалося активізувати фермерський рух і спрямувати його у перспективний напрямок розвитку.
В 1992 році вийшов Закон «Про фермерське господарство», у розробці якого я теж брав посильну участь. Після чергового з’їзду АФУ нас, найбільш активних делегатів, запросили до профільного комітету Верховної Ради, де ми виклали депутатам своє бачення цього закону, його основні положення, механізми практичної реалізації. Зокрема, у тому законі з нашої подачі було передбачено надавати державою в обробіток фермерам не менше 50 гектарів землі. І то було правильно.
У згаданому законі було прописано: з усіх сільгосппідприємств вилучати по 7-10 відсотків орних земель для створення резервного фонду для подальшої організації фермерських господарств. Задля цього в районах почали працювати спеціальні компетентні комісії, хоча на практиці вийшло вилучати у сільгосппідприємств в середньому по 8 відсотків ріллі. Причому землі мали віддаватися різні за значимістю. Якщо якесь господарство мало 50% зрошення і 50% богари, то воно виділяло для фермерів по 4 відсотки тих та інших земель. Але давали ФГ, як правило, найгірші ділянки, бо була негласна вказівка – всіляко фермерський рух блокувати. Думали, у такий спосіб відіб’ють бажання у людей обробляти богарні та ще й бідні землі. Проте помилилися. Люди охоче йшли у фермери. Причому різні: і вчителі, і конторські працівники, і промисловці – фахових обмежень ніяких не було. Інша справа, що не всі витримали випробування важкою працею на землі. І це правильно. За рік-два всі фермерські землі було розібрано.
«Зоря Каховщини» розширилася до 50 гектарів. Працював разом з братами, потім, як дозволяє закон, вдався до найманих сільгоспробітників. Відтак в моєму житті настав якісно новий етап: мрії і справу мого буття було цілковито узаконено, і відтепер треба було постійно долати нові виробничі рубежі, робити ФГ в усіх відносинах конкурентоспроможним.
— А як це здійснити, не запозичивши передовий досвід, новітні агротехнології, сучасну техніку?
— Саме так. Тому почав багато їздити по світу. Побував на фермах США, Канади, Європи, з інтересом вивчив тамтешній досвід, підхід до справи… Характерно, що на Заході найбільше фермерське господарство має в обробітку 600 гектарів, а в середньому – 300 гектарів. В нас же після розпаювання радгоспно-колгоспних земель процес якось непомітно пішов у небезпечний бік, а вже зараз в Україні є латифундисти, які, користуючись тим, що в оренду можна було брати скільки завгодно селянських паїв та іншої землі, набрали по 50-300 тисяч гектарів і почали «робити гроші» на земельних оборудках, не виходячи із своїх столичних кабінетів. Держава, її президенти не звернули на це уваги, і українське село стало нікому не потрібним.
Коли орні землі «Зорі Каховщини» склали відповідно до закону про фермерство 50 гектарів, ми почали вирощувати й озимі пшеницю та ячмінь, овочі (площі під цибулю, томати та огірки помітно збільшилися після того, як ЗАО «Чумак» продемонструвало каховським землеробам унікальні можливості крапельного зрошення). Тобто ми, фермери, розвивалися і економічно зміцнювалися абсолютно природним та логічним шляхом, а решта сільського господарства України пішла іншим шляхом, на жаль, досить проблемним.
— Леоніде Петровичу, Ви мали тривалий досвід спілкування із фермером Брюсом Кемпбеллом із штату Айова (США). Які враження залишилися від того періоду?
— Враження приємні і на все життя. На початку 90-х років минулого сторіччя мені зателефонували з нашого Міністерства аграрної політики та продовольства. Кажуть, приїхав досвідчений фермер із американського штату Айова і бажає допомогти українським фермерам вирощувати високі врожаї сої, отож ми хочемо направити його до тебе. Не заперечуєш?
Я не заперечував і згодом познайомився із чудовим та справжнім першокласним майстром – соєвиробником Брюсом Кемпбеллом. На той час і в районі, і на Херсонщині соя практично не вирощувалася. Занепад в цій справі був колосальний, бо пішло на збиток зрошення, а вітчизняні сорти сої давали від сили 16-18 центнерів з гектара, тобто займатися вирощуванням цієї культури було нерентабельно. А Брюс привіз із собою насіння найкращих американських сортів сої, знання новітньої відповідної агротехнології, сучасну техніку. Почали разом працювати і діло дійшло до збирання щедрого врожаю. Брюс каже: «Навіщо нам з тобою купувати новий зернозбиральний комбайн? В Одеському порту вже півроку стоїть мій комбайн «Мейсон». Не можу ніяк його забрати, бо коли його вивантажували з судна, то пошкодили колесо, і «Мейсон» не може дістатися до пункту призначення своїм ходом, так і стоїть на пірсі». Сказано – зроблено. Наймаємо «КамАЗи» і їдемо в Одесу. В порту я переговорив з тамтешніми начальниками й докерами і зрозумів, що так просто вони нам «Мейсона» (а він був значно кращим у роботі за наші «Дони» чи «Ниви») не віддадуть, вимагатимуть додаткової плати за тривалу стоянку на пірсі та охорону. Брюс тоді ще погано говорив по-російськи, тож я наказав йому тримати язик за зубами, аби ніхто не здогадався, що він американець.
Почались перемовини. Одесити вимагали додаткової плати. Я доводжу, що їх претензії необґрунтовані і що це вони мають нам сплачувати за пошкоджене колесо комбайна і таке інше. Портовики щось заперечують… І тут Брюс не витримує і промовляє якісь протестні слова… Одесити насторожуються і обережно запитують: «А хто це? Американець?…» Розуміючи, що за мить ми можемо втратити чималі кошти, я з обуренням відказую: «Та який то американець?! Хіба не бачите – звичайний наш молдованин!» А сам скоріше зачинив Брюса у кабіні «КамАЗа». «Мовчи, — кажу йому, — бо інакше всі твої долари опиняться в їхніх кишенях!» Одеситам же видаю останній аргумент: «Взагалі-то цей комбайн нам вже не потрібен. Тож хай у вас і надалі на пірсі залишається. А суд згодом вирішить наскільки порт оштрафувати…». Одесити трохи поміркували і відступилися. Ми благополучно доставили «Мейсона» до Кам’янки, відремонтували його, і комбайн ще певний час надійно збирав наші врожаї. На жаль, лихі люди «Мейсона» в нас вкрали, жодних кінців знайти не вдалося.
З Кемпбеллом і жилося, і працювалося якось легко, вільно, злагоджено. Скажімо, до обіду він на тракторі майстерно культивує лани сої, після обіду – я сідаю за кермо, але поле не полишаємо, підтримуємо один одного, радимося… І все ж збагнути нашу тодішню українську дійсність, наш менталітет Брюс не зміг. Пригадую, вирішили здати на Дніпрянський елеватор на зберігання 100 тонн сої, щоб потім роздати її каховським колективним сільгосппідприємствам як високоякісне насіння. Кажу Брюсу: «Давай на період завезення нашої сої на елеватор поставимо на ваговій свого лаборанта, щоб він контролював вологість бобів, точну вагу партій і все таке інше, бо відчуваю, що у Дніпрянах нас можуть надурити». Брюс не погоджується, мовляв, такого не може бути, а тому навіщо платити лаборанту зайві гроші. Весною їдемо на Дніпрянський елеватор забирати свою сою. Видають нам документи на 37 тонн. «А де ще 63 тонни сої?» — запитує ніяково Кемпбелл. Дніпрянці мовчать і лише розводять руками… Брюс, як дитина, дивиться на мене чистими очима і ледь не плаче від нерозуміння того, що відбувається. Я ж намагаюся йому пояснити, що всі люди на цьому елеваторі (від прибиральниці до директора) вже п’ять років поспіль не отримують зарплату… Тому й не дорахувалися ми 63 тонн своєї сої. Зрозуміло, Брюс, людина цивілізована і гранично чесна, з такою реальністю миритися не погодився, поїхав на Батьківщину…
— А це правда, Леоніде Петровичу, що вам пропонували зайнятися фермерством у США?
— Було діло. У 1995 році у складі українсько-російської фермерської делегації я побував в аграрному штаті Арканзас США. Зустрічали американці нас дуже радо, нічого не приховували, побували на багатьох чудових фермах, чимало цінного особисто я для себе запозичив від тих відвертих розмов, поїздок та зустрічей. Втім, відчувалося, що господарі ставляться до нас, українців, явно з більшою симпатією та довірою. Воно і зрозуміло: в українській команді всі троє членів делегації були справжні фермери із селян і від землі, а в числі трьох «фермерів» російської команди – колишній другий секретар обкому партії, керівник сільгоспбанку і вчорашній начальник райсільгоспуправління, всі з Ростову-на-Дону. Американці-аграрії не знаходили з росіянами спільної мови, а з нами – залюбки. Завершився наш візит до Арканзасу прощальним бенкетом у губернатора штату (до речі, жінки). І саме під час цього приємного заходу один із відповідальних працівників уряду Арканзасу на повному серйозі запропонував мені стати… американським фермером… Але я ввічливо відмовився, бо ніколи й в думці у мене не було залишити рідну землю і своє фермерське господарство. Та й не ті тоді були в Україні часи…
Цікаво, що через декілька років той чиновник із Арканзасу приїздив до мене в гості, все уважно оглянув, ретельно вивчив стан справ «Зорі Каховщини»… Йому все сподобалося. «Ви б в тому нашому експерименті, — сказав на прощання, — неодмінно перемогли б».
— Що сьогодні найбільше заважає фермерам працювати?
— Однозначно – корупція. Скажіть, навіщо колишні міністри агрополітики перед кожними жнивами тупо вихвалялися, мовляв, Україна збере стільки-то десятків мільйонів тонн зерна, а може, і більше. Ні, тоді вони не на ордени претендували чи на Зірку Героя… То вони «знак» своїм зернотрейдерам подавали, бо якщо чогось в країні забагато, то й вартість його падає. Ось ми, фермери, й забігали, заметушилися: як бути? Ми ж зерно не експортуємо, а тільки виробляємо. То виключно «свої посередники» зерно експортують. Ось вони і отримували від міністрів вірний сигнал: скуповуйте зерно за безцінь і бажано прямо на жнивному полі, з-під комбайна… І зернотрейдери тут як тут: за копійки врожай у зерновиробників придбали, поклали його на зберігання, а восени-взимку продали збіжжя у кілька разів дорожче за стабільною, зважте, міжнародною ринковою ціною. Звичайно ж, за «послуги» вони дисципліновано сплачують «кому треба». Наприклад, в минулому році, як свідчать обізнані люди, з кожної тонни українського зерна хліботрейдери-експортери сплатили клану Януковича по 100 доларів. Ми ж, фермери, реалізовували тонну збіжжя в ліпшому випадку по 1300 гривень і кінці з кінцями не звели. Такого зухвалого обману ще не було в Україні ніколи. Ось вона корупція у чистому вигляді!
Нещодавно був у справах в Міністерстві аграрної політики. Колишнього міністра вже нема, в його кабінеті – новий урядовець. Але ж всі чиновники рангом нижче з Міністерства нікуди не поділися, міцно сидять у своїх кабінетах і, зрозуміло, нічого змінювати не бажають…
Ліквідуємо корупцію – однозначно побудуємо цивілізовану, демократичну і міцну Україну.
— Ви вважаєте, Леоніде Петровичу, що фермерський рух в Україні відбувся?
— Так. Переміг і відбувся, попри все. Ми самотужки, без практичної допомоги держави добилися високого рівня аграрництва, вирощуємо на своїх ланах, як і в Західній Європі, по 100-200 тонн овочів з гектара, привезли із Заходу і впровадили в себе новітні технології, елітне насіння, найліпші засоби захисту рослин… А коли ще держава почне конкретно допомагати своїм фермерам, то будемо, без сумніву, першими у світі.
— Чи не плануєте зайнятися й тваринництвом?
— Сьогодні ні. Потрібні вельми солідні капіталовкладення, аби побудувати сучасні корівники чи свинарники… А нині період такий, що ризикувати не можна.
Можливо, велике тваринництво в нас знову відродиться із потужним розвитком виробничих та обслуговуючих кооперативів, як про це зараз постійно говорять вчені-аграрії та високопосадовці. Хоча віри у ті запевнення замало… Два роки тому у складі делегації, яку очолював заступник міністра агрополітики України, я був у Франції, вивчали досвід роботи саме таких кооперативів, з якими активно взаємодіють фермерські господарства. «Давайте, — кажу заступнику міністра, — і в нас так зробимо. Нічого ж складного тут нема. Тільки закон треба прийняти потрібний і толковий». «Так-так, обов’язково зробимо!» — пообіцяв чиновник, і відразу забув про ці слова, як тільки літак приземлився у Борисполі. Прикро. Мені взагалі не зрозуміло, навіщо наші депутати, можновладці, вчені, міністри, їх заступники здійснюють щороку тисячі відряджень за кордон «по цінний досвід», а практичної віддачі від тих колосальних витрат – пшик?! Звичайно, олігархи створювати на селі виробничі та обслуговуючі кооперативи не будуть (в них і так все – як велетенський кооператив), а значить, і соціальну сферу наших сіл не розбудують. Фермери ж в цьому кровно зацікавлені, бо їх господарства і села закільцьовані однією долею та одним майбутнім.
— І останнє запитання, Леоніде Петровичу: що являє собою нині, через чверть століття, ФГ «Зоря Каховщини»?
— Маємо в обробітку 850 гектарів ріллі, з них 200 га зрошуються дощувальними машинами «Фрегат», а 100 гектарів – то крапельне зрошення. Постійно вирощуємо ранні зернові культури, сою, кукурудзу на зерно, картоплю та овочі. В цьому році, до слова, вперше посіяли соняшник на крапельному зрошенні. Свою продукцію успішно реалізуємо через вітчизняну мережу супермаркетів. В нас постійно працює 20 осіб, їх середня зарплата досить пристойна. Стовідсотково забезпечені вітчизняною та імпортною сільгосптехнікою, протягом останніх двох років побудували холодильники загальною місткістю 1 тис. кубометрів та сучасне овочесховище на 1 тис. тонн. Словом, за українськими мірками наше фермерське господарство середнє, тобто якраз таке, аби у повному обсязі здійснювати серйозні виробничо-економічні завдання, що їх ми перед собою повсякчас ставимо.
…Аж не віриться – 25 років пролетіли як один день. І не марно. Це – найголовніше. Відчуття отриманого позитивного результату підсилює прагнення не зупинятися на здобутому.
— Дякую за щире інтерв’ю, Леоніде Петровичу. Всіляких гараздів особисто Вам і «Зорі Каховщини» в усі наступні роки!
Розпитував Валерій Руденко.
Дякуємо за відгук! Ми цінуємо вашу думку!