Прикордонник

20140610_202142Наш земляк 31-річний майор Державної прикордонної служби України Роман Міщук щойно повернувся з Луганщини… Там він побував уже двічі, загалом 94 доби, став учасником запеклих боїв у кінці травня. Після 10-денного перепочинку вдома він знову збирається їхати на той самий, східний, кордон.

Прикордонник… Що стоїть за цим офіційним сухим словом? Три місяці небезпеки, неоголошеної війни, поранення товаришів по службі, нерви, натягнуті, як струна… Але разом із тим це й перевірка справжньої чоловічої дружби та мужності, любові до своєї Батьківщини не на словах, а на ділі…

Дитинство і юність Романа пройшли в Каховці. Тут його батьки й родичі. Сьогодні тут і його дружина Тетяна, яка всю його попередню службу перебувала разом із чоловіком у гарнізонах. Тепер він на війні, і Тетяна разом із їхніми двома чудовими донечками – 4,5-річною Марійкою і 2,5-річною Софійкою чекають на татка в рідній Каховці й радо зустрічають його під час коротких повернень додому.
Після закінчення Каховської СЗОШ №2 у 1999 р. Роман вступив до технікуму, хоча навчався там дуже добре, врешті-решт, зрозумів, що то не його покликання. Знову повернулася дитяча мрія бути військовим, а давній наставник з рукопашного бою Ігор Сологуб – тренер ДЮСШ, де довго займався Р.Міщук, пізніше, ставши майстром спорту України з самбо, – настійно радив іти в прикордонники.
У 2002 році хлопець вступає до Хмельницької Національної академії Державної прикордонної служби України. По її закінченні направлений на службу на західні кордони країни: спочатку заступником начальника прикордонної застави з оперативно-службової діяльності, потім – начальником застави, першим  заступником начальника, а пізніше й начальником відділу прикордонної служби. Служив у Закарпатській і Львівській областях. А коли тільки-но розпочиналися тривожні події на Донеччині та Луганщині, написав рапорт з проханням направити на захист східних кордонів України. І уже 14 березня виступив туди у складі ІІІ мотоманевреної групи Західного регіонального управління Державної прикордонної служби, яка була укомплектована понад 300 добровольцями.
Протягом трьох місяців їхня група виконувала завдання з охорони кордону з Росією у межах Харківської та Луганської областей. Роману Міщуку довелося служити на одній з найгарячіших ділянок – відділі Станично-Луганська, в обороні якого від бойовиків так званої Луганської народної республіки він брав безпосередню участь з 21 травня по 5 червня. На щастя, нашим бійцям вдалося відбити всі 10 серйозних атак противника, а після ротації 13 червня вони повернулися без втрат.

– Коли цілодобово знаходишся пліч-о-пліч з людиною в одному окопі, – згадує Роман, – відразу стає зрозумілим, хто чого вартий. Дякувати Богові та нашому чудовому командиру полковнику Костянтину Сергійовичу Безпальку (якого я знаю ще з часів служби на західному кордоні на Чопській ділянці – він був там моїм безпосереднім начальником), в нашій групі були лише надійні люди. Перед відправкою на східний кордон ні на кого не «давили», кожен вирішував сам чи бажає він їхати на цю небезпечну ділянку. Та навіть серед тих, хто виявляв бажання, наш командир бачив не досить упевнених і непохитних в своєму рішенні – таких людей він залишав, даючи їм більше часу на роздуми для прийняття остаточного рішення. Добре, що по прибуттю на східний кордон ми не відразу опинилися на «гарячій» Луганщині. Даючи нам обжитися, командир знову виграв час заради виявлення більш слабохарактерних, таких, що й досі вагаються або переоцінили свої сили. Вони не брали участі у бойових діях, залишалися на більш безпечних ділянках кордону. Я вважаю це дуже грамотним підходом з боку нашого командира – мабуть, саме завдяки цьому ми всі й лишилися живими, ні в кого не було думки покинути свій пост під час бою, ніхто не втратив сили духу. Кожен день починався з Гімну нашої держави, щовечора лунало дуже щире: «Слава Україні!» – «Героям слава!». А хлопці в Луганську півтори доби відбивалися від терористів під звуки Гімну України. На мій погляд, всі ці факти говорять самі за себе. Це не були просто слова.
– З якими ж людьми Вам довелося служити ці три місяці? Маю на увазі вікову та регіональну градацію.
– Серед прикордонників немає строковиків, починаючи з 2007 року. Здебільшого в нашій групі були справжні професіонали – кадрові військові. Служив і невеликий відсоток мобілізованих осіб, зазвичай також колишніх прикордонників. Чоловіки віком від 20 до 40 років, переважали львів’яни та мешканці інших західних областей. І, повірте, серед них я не побачив жодного «бандерівця» чи «фашиста»! Це дуже помірковані, надійні і гарні хлопці, яких я щиро можу назвати своїми побратимами навіки (на фото). Звичайно, я не був знайомий зі всіма 300-ма з нашої групи, але бачив колись на окопі надпис «Херсон» (подібно, як на київському Майдані взимку, і тут хлопці часто вивішували таблички з назвою своїх рідних місць, отже, й мої земляки також обороняли східний кордон). Та й зараз добровольців стає все більше і більше. Під час першої відправки нас було до сотні, тепер – більше трьохсот.
– А що скажете про противника? Чи дійсно бойовики там такі «ідейні», якими їх показують російські ЗМІ?
– Не хочу нікого образити, але на боці ЛНР воюють здебільшого маргінали – колишні зеки, чимало наркоманів… Це така категорія людей, які, отримавши «хлібну жилу», взявши зброю в руки та відчувши силу, тепер так просто не віддадуть всі ці атрибути своєї «влади»… Звичайно, є й відсоток чеченців та росіян. Думаю, що у нас попереду ще не один запеклий бій…
– Сьогодні і Росія, і Україна ведуть також справжню інформаційну війну. Один і той же факт кожна сторона подає діаметрально протилежно. Кажуть, що істина завжди лежить десь посередині… Ви, як очевидець, що скажете про позицію мирного місцевого населення, про біженців, про участь Російської Федерації у сепаратиському русі Донеччини й Луганщини?
– Скажу те, що я бачив: 95% населення східних областей – нормальні й адекватні люди, які підтримують збереження єдиної України. Їхнє ставлення до української армії цілком позитивне, вони допомагали нам, чим могли. Звичайно, дуже важко їм постійно знаходитися в зоні бойових дій. У багатьох головне бажання – виїхати з населеного пункту, адже там – справжня війна… Ось кілька особистих прикладів. Патрулюючи одну з ділянок, ми шукали бойовиків, які могли переховуватися у житлових будинках. Одна бабуся сама запропонувала: «Синок, ти дай мені свій номер мобілки – я тобі сама зателефоную, коли вони тут з’являться!». Нерідко чули ми, як у розпачі місцеві жителі кричали непроханим гостям – «ЛНРівцям»: «Геть з мого подвір’я!»… А коли ми вже залишали Станично-Луганську, одна жінка, проводжаючи нас, плакала і хрестила нашу машину.
Щодо біженців, що виїжджають у Росію – я їх не бачив. А про «правдивість» російської пропаганди, на мій погляд, дуже красномовно свідчить, ось, наприклад, такий факт, коли навесні інтернет-ресурси облетіла інформація про багатотисячні черги біженців на кордоні України з Росією, а люди (і я особисто, бо  там служив) на фото до цієї «новини» впізнали пункт пропуску Шегині Мостиського прикордонного загону на Заході Україні…
Що ж до «внеску» Росії в цю війну, то я маю впевненість, що вона спонсує сепаратистів… Юридично задокументовано, скільки серед підбитих українськими військовими машин та іншої техніки – російського виробництва. І якби офіційний Кремль хотів зберегти нейтралітет і не втручатися у внутрішні справи України, він би не допустив перекидання цієї техніки до України.
– А щодо буксування АТО? Все частіше лунають вислови про зраду на вищому рівні…
– Думаю, тут більше спрацьовують інерція і страх, аніж зрада. Але, дійсно, все могло б іти значно швидше. Скільки разів, сидячи в окопах, мої товариші обурювалися: чому вищі військові керівники нам дають команду лише оборонятися?! Це ж бездіяльність. Якби надійшла команда атакувати, все б закінчилося значно швидше.
– А що з забезпеченням вашого загону?
– Ми були забезпечені добре. Всі мали залізні каски, бронежилети 4-5 рівнів, які не пробиваються навіть снайперською гвинтівкою. Вистачало зброї та боєприпасів. Кожна бойова машина оснащена автоматами, кулеметами, гранатометами. Харчування також було цілком задовільне. У складі мотоманевреної групи на східний кордон з нами відправилася і карета «швидкої допомоги». З нами постійно перебував фельдшер, який надавав своєчасну кваліфіковану допомогу. До речі, знову ж, у якості ілюстрації про наші відносини з мирним населенням. Коли мешканці віддалених від райцентрів сіл бачили, що з нами є «швидка», нерідко зверталися по медичну допомогу, наприклад, з радикулітами чи іншими, цілком мирними, захворюваннями… Наші медики їм не відмовляли, адже й за мирних часів сельчанам нелегко було діставатися до медичних центрів, а за бойових дій тим паче.
– А як ставляться рідні до Вашого рішення відправитися на східний кордон?
– Звичайно, всі вони переживають, бояться. Весь час, поки я там, дружина дивиться теленовини (хоч я прошу її поменше дивитись телевізор, аби не хвилюватися)… Навіть старша донечка Марійка, побачивши в новинах репортаж про прикордонників (а нас знімали часто різні канали), впізнавала: «Мамо, та це ж таткова робота?.. А він хоча б живий?» Ось така реакція дитини…
А моя мама спочатку не знала, що я був на Луганщині. Щоб вона не хвилювалася, я сказав їй, що служу в Харківській області. Звичайно, коли повернувся, довелося зізнатися. Коли я тільки-но починав вчитися в академії, мама казала: «Хочу, щоб мій син став генералом». Тепер вона каже: «Я не хочу сина-генерала. Я хочу, щоб мій син був живий».
– І, все одно, Ви не збираєтесь залишити прикордонну службу?
– Навпаки, нещодавно я вступив до магістратури нашої академії, на оперативно-тактичний факультет. А поки що суміщаю службу і навчання. І знову збираюся на східний кордон.
Отакий він, наш земляк, справжній воїн Роман Міщук. Нехай Бог береже Романа, його родину, його товаришів по службі та всю нашу спільну Батьківщину – Україну.
Ірина СОШНІКОВА.

Дякуємо за відгук!