Гуманіст високої моральності

9 листопада вже давно є особливим днем для нашої країни, адже саме в цей день ми вшановуємо українську писемність та мову. Також 9 листопада – день смерті Григорія Сковороди – філософа, письменника, пророка не тільки українського, а й всеєвропейського масштабу…

Без-имени-1Народився Григорій Савич Сковорода 3 грудня 1722р. у містечку Чорнухи на Полтавщині у сім’ї козака. Після закінчення полкової школи в 1734 р. вступив до Києво-Могилянської академії. Його вчителями були вчені високого рівня – Георгій Кониський та Феофан Прокопович, поліглот Симон Тодорський, котрий викладав йому грецьку, німецьку та гебрайську мови. Почувши про його блискучі знання, забирають його після академії до царської сім’ї, де він готував до престолу імператора Петра III та майбутню імператрицю Катерину II. Обох їх він навчав російської мови, бо вони були німці за походженням. Мав красивий голос, тому у 1741 – 1744 рр. служив у придворній хоровій капелі імператриці Єлизавети Петрівни у Петербурзі. В 1745 повернувся до Києва у чині «придворного уставника». У 1745 -1750 рр. перебував за кордоном. Знав багато іноземних мов, в тому числі староєвропейську, грецьку, латину, німецьку, французьку та італійську. В 1751 р.- викладач поетики у Переяславському колегіумі. В 1754 – 1759 рр. працював домашнім учителем у поміщика С. Томари в с. Ковраях на Переяславщині. Тут розпочав писати вірші українською та латинською мовами, які стали основою його поетичної збірки «Сад божественних пісень». У 1759 – 64 рр. викладав поетику, риторику і грецьку мову в Харківському колегіумі. Проте змушений був залишити викладання через непорозуміння з начальством. Останні 25 років життя мандрував Україною у пошуках істини. Жив бідно і стримано. Ходив повільно, не поспішав, цінуючи кожну хвилину свого буття як можливість пізнати щось нове у безкрайому просторі всесвіту. Ходив, в основному, по Слобідській та Лівобережній Україні. Ідучи на південь до Азовського моря, мудрець-філософ зупинявся у куренях степових чабанів, у хатах селян-переселенців, які тільки-но починали освоювати наші південно-східні землі. Він записував розмови з людьми, особливо народні легенди. Уважно прислухався до цих розмов, дивився на тяжке життя народу, думав, зважував все побачене та почуте, побоюючись загубити навіть крихітку від напрацьованого розумом духовного скарбу. За плечима носив торбу, у якій завжди були скрипка, флейта та сопілка, великих розмірів старовинна Біблія, яку він дуже любив і називав Богом, своєю нареченою. Недовго зупинявся у приятелів, де грав та співав, читав свої байки, притчі, в яких викривалися несправедливість, неробство, марнотратство панів, їхня жорстокість до простих людей, хабарництво. Його твори переписувались і передавались з рук в руки по всій Україні.

Філософія та поезія Г.Сковороди мала великий вплив на розвиток української культури протягом останніх трьох віків. Ще при його житті ширилися в численних списках трактати, діалоги та притчі, а подальша українська традиція нерозривно пов’язана зі світом сковородинівських ідей та образів. Письменниками «сковородинівцями» були Іван Котляревський, Григорій Квітка – Основ’яненко. Набожні пісні Сковороди ще з дитинства знав і вчився на них геніальний поет Тарас Шевченко. Так у своїй комедії «Сон» Тарас Григорович використовує сенс слів «Той мурує, той руйнує, той неситим оком на край світу зазирає» «із 10-й псальми Г. Сковороди «Всякому городу нрав и права, всяка имеет свой ум голова». Максим Рильський у своїй поезії «Китаїв» бачить Сковороду предтечею нового світу. Ігор Костецький називає Григорія Савича одним-єдиним навчителем модерної України, її «духовним родоначальником», людиною, яка репрезентує ту українську культуру, «яка має вселюдське значення». Його називали «християнським філософом світу». Про нього говорили: «цей мандрівник ходить ногами по землі, та серце його… перебуває на небесах і насолоджується». Ті, що бачили його, пишуть що він був високого зросту, ходив у сірому байковому сюртуці та смушевій шапці, з подорожньою палицею в руках. Розмовляв простою слобожанською говіркою. Його рухи були трохи втомлені, а на обличчі лежала печать якогось особливого смутку. Народна легенда розповідає, що 9 листопада 1794 р. він прийшов у село Паніванівку ( нині Сковородинівка), що на Харківщині, до свого друга, власника села Андрія Ковалівського. Як завжди, прибуло дуже багато гостей, які за обідом з насолодою слухали і музику, і пісні, і притчі Сковороди. Старий філософ напрочуд був веселий і товариський. Надвечір, коли люди розійшлися, Григорій Савич, попрохавши у господарів лопату, сам вибрав собі місце для могили у саду під розлогою липою. На запитання, що це він собі надумав, Сковорода відповів: «Час, друже мій, закінчувати мандрівку. Нехай отут і буде моя остання хата». Потім він пішов до своєї кімнати, перемінив білизну, вмився, помолився Богові та й ліг спати, щоб уже більше ніколи не прокинутись… На своїй могилі він заповідав написати: «Світ ловив мене, та не спіймав». Незадовго до смерті склав список своїх праць – 18 оригінальних та 7 перекладів, чотири з яких до цього часу не знайдені. За життя твори Г. Сковороди не видавалися. Перші публікації з’явилися до сторіччя з дня смерті мислителя, а зібрання творів здійснив Д. Багалій у 1894 р. Любив Григорій Савич відвідувати пустині та монастирі. Для Сковороди важливим було визнання Бога як основи гуманності, толерантності, високої моральності, чесноти, справедливості. Всі ці ознаки притаманні істинній людині, яку Сковорода порівнював з Богом. Власним своїм життям Сковорода стверджував високі моральні принципи: волелюбність, гідність, щирість, прагнення до мудрості, надійність та любов до ближнього. Читаючи його твори, замислюючись про основну філософську ідею Г. Сковороди – самопізнання, про розмежування справжнього духовного, вищого від матеріального, видимого, нижчого в людині, розумієш, як важливо в наш час це сприйняти серцем і мудро слідувати вченню правдолюбця.

За 220 років, що минули з доби життя і творчості Григорія Сковороди, його увічнено в книгах та пам’ятниках. Стоять пам’ятники українському генію із бронзи, граніту та мармуру у Києві, Хмельницькому, Лохвиці, Таганрозі. То чому б і нам теж не поставити мандрівному філософу гранітну ростову фігуру босим, з Біблією під пахвою і хрестиком на шиї та з ціпком у руці – таким, яким він ходив 25 років по багатостраждальній українській землі. Місце для пам’ятника у нас є. Його присутність сприяла би тому, що у прославленій у віршах та піснях Каховці всі стали б читаючими, гуманними, духовними і мислячими людьми. Я вважаю, що читання його книжок і наявність у Каховці пам’ятника великому мислителю допоможе нам дати життя духу нашому, благородство – серцю, світлість – думкам.

Така моя думка. Я дуже сподіваюся, що каховчани на сторінках газети висловлять свою думку щодо моєї пропозиції.

Алла Яблонська, член Національної спілки краєзнавців України.

Дякуємо за відгук!