Селище Піски, розташоване на північній околиці Донецька, з липня контролюється Збройними силами України у співпраці з іншими силовими структурами, задіяними в антитерористичній операції. На сьогодні воно є крайньою, а тому стратегічною позицією української армії під Донецьком. Це — свого роду «ворота в Донецьк» і тил для аеропорту, в якому мужньо тримають оборону наші славнозвісні «кіборги». Піски постійно під вогнем. Фактично, там така ж сама передова цієї страшної «гібридної» війни.

Коли наші каховські волонтери пообіцяли познайомити мене з одним із бійців, котрий добровольцем від «Правого сектора» відправився в зону АТО й обороняє Піски, а зараз отримав короткотривалу відпустку, я очікувала побачити кремезного чоловіка моїх років, ну, чи трохи молодшого…

«Боже мій! Ілюша!» — вихопилося у мене й на хвилину зрадила журналістська стриманість, коли на порозі мого кабінету вслід за волонтером з’явилася висока худорлява постать… знайомий погляд по-дитячому добрих сірих очей… Це ж мій колишній учень! Згадалися роки, коли ще працювала вчителем, навчати цього хлопчика почала ще у дитячому садку, потім – у першій школі… Завжди спокійний, розсудливий, дещо флегматичний Ілюша… Тепер він – воїн з фронту. Непросто було налаштуватися на інтерв’ю, адже зазвичай вчителі розпитують своїх учнів зовсім про інші речі. Але зараз й інші часи настали…

Після закінчення технікуму хлопець вступив на заочне відділення одного із київських вузів. Разом із багатьма «однокашниками» минулу зиму буквально «прожив» на Майдані, там же вступив у «Правий сектор». Весною стояв на блок-посту поблизу Каховки. А коли влітку стало остаточно зрозуміло, що на сході країни йде справжня війна, коли багато побратимів вступили у добровольчі батальйони «Азов», «Айдар», «Донбас», Ілля також зрозумів, що він не має права залишатися «скраю», що повинен бути поруч із тими, з ким разом боровся на Майдані. Студент-четверокурсник бере академічну відпустку і…
— Якраз мені прийшла повістка на строкову службу, — згадує Ілля. – Але, коли зрозумів, що всі ці медкомісії й інші формальності – «довга пісня», врешті-решт, я зібрався і відправився в добровольчий український корпус (ДУК) «Правого сектора».
1 вересня нового навчального року для мене розпочалося в учбовій частині військової бази у місті Десна.

-Яким же стало для тебе це нове навчання?
-Ці півтора місяці військового вишколу дорівнювали, мабуть, кільком рокам по своїй інтенсивності й напруженості. Але й результати того варті. Нас, що називається, «ганяли по повній програмі». І тут уже неважливими були якісь записи у медичних книжках. Ці півтора місяці чітко давали зрозуміти, перш за все, самому собі – придатний ти чи ні до служби у воєнно-польових умовах. Крім постійних значних фізичних навантажень, нас привчали до багатьох обмежень заради того, щоби потім, на війні, не тільки зберегти своє життя та моральний дух, а й не підвести тих, хто з тобою в одній групі. Недопрацював при навчанні, розслабився на службі – достатньо однієї похибки, щоб згубити цілу групу. Тому від самого початку нас переконували в необхідності дотримуватися суворої дисципліни, беззаперечного виконання наказів командира, «сухого закону». І коли чоловік відчуває, що це йому не під силу, його ніхто не тримає силоміць. Хтось «ламався», залишав ДУК. І навіть ті, хто витримав навчання, мали ще здати іспити для того, щоб бути допущеними до відправки у зону бойових дій. Я пройшов.

— І що, в середині осені ти уже опинився під Донецьком?
— Трохи більше тижня я чекав відправки на базі під Дніпропетровськом. Це така своєрідна «черга», адже бажаючих чимало. Потім мене відправили в Піски, за півтора кілометри від Донецька.

— Якими ти побачив Піски?
— Селище, котре раніше нараховувало більше двох тисяч мешканців, тепер знелюдніло, багато будинків зруйновано. Залишилося близько сотні місцевих – тих, кому ніде їхати, літніх людей та й просто таких, хто принципово не хоче кидати свою домівку… Вони здебільшого позитивно ставляться до нас. Але там панує справжній інформаційний голод: телевізійні канали – тільки російські й місцеві, «денеерівські». Тому ми для них – як носії новин «з великої землі», розповідаємо про ті події, які їм ні в якому разі не покажуть. Іноді, коли у вільний час маємо змогу переглядати їхні канали, у нас самих «очі на лоба лізуть» від того, як перекручується інформація… Допомагає лише гумор. Але, якщо чесно, то дуже дратує той спосіб, у який вони налаштовують людей – і проти нас, в тому числі. Ми, чим можемо, допомагаємо місцевим жителям і матеріально – їжею, питною водою, медикаментами, наданням медичної допомоги.

— А у вас самих які умови служби?
— Поки навчався, відразу зрозумів, як погано забезпечені добровольці. Мало того, що ті, хто воює на сході, в подібних до мого батальйонах, не отримують офіційного статусу учасника АТО, зарплатні, соціальних гарантій від держави. До того ж, і це не секрет, екіпіруватися для служби – теж твоя «особиста справа». Добре, що за час навчання, завдяки моїм друзям з Каховки й інших місць, волонтерам, до яких зверталася моя мама, вдалося придбати все необхідне – від форми до бронежилета. З харчуванням і зимовим одягом волонтери продовжують допомагати й зараз. Звичайно, не вистачає зброї, техніки. Нерідко – один автомат на двох. Виручає трофейна зброя, патронами діляться військовослужбовці Збройних сил, вони ж за необхідності підтримують технікою.

— В чому полягає твоя служба?
— Я – коректувальник вогню. Часто свої 12-годинні зміни сприймаю просто як роботу. Після зміни — доба відпочинку. На позиції — висоті «Небо» знаходимося з напарником. Радіус огляду — 5 км. Бачимо аеропорт, де борються наші «кіборги». Задача – споглядати територію, а також корегувати вогонь нашої артилерії, ми — її очі. Вночі один з нас спостерігає за можливими пересуваннями супротивника через тепловізор, інший – візуально. Зрозуміло, що противник постійно веде обстріли по висоті — щоб ліквідувати «очі» артилерії.
Це небезпечно…

— Зазвичай, коли стріляють сепаратисти, видно, що вони погано володіють вогнепальною зброєю, до того ж, бояться підходити ближче, і з тієї відстані, звідки вони по нас цілять, пулі просто не долітають. Часто з напарником спостерігаємо і за «розбірками» між сепаратистськими угрупованнями. Бачимо, як стріляють один в одного. Кажемо собі, ну то й нехай, чим більше розброду буде в їхньому стані, тим легше подолати Україні такого ворога… Прикро, коли у їхніх внутрішніх сутичках гинуть мирні люди, до того ж, сепаратистська пропаганда спішить «розкрутити» такі випадки як результат дій «українських карателів».

Інша річ, коли починаються масовані арт-обстріли (тут відразу видно, що в дію вступають професіонали зі своєю високоточною важкою зброєю і це – явно не слабонавчені місцеві «сепари»)… Якщо в селищі можна сховатися в підвалі, то «на зміні» ми – серед чистого поля, та ще й на висоті… Ховатися нікуди. Залишається тільки молитися. Цьому тут навчилися навіть ті чоловіки, які за мирних часів не вірили в Бога чи просто не задумувалися про Нього… Якби не це «дивне перемир’я», наші війська могли б давати гідну відповідь аж до того, щоб відтіснити сепаратистів за кордони України. А там би вже хай Росія думала, що їй робити зі своїми «підопічними». Але сьогодні ми можемо лише відповідати перестрілками на дальніх дистанціях. Бо якщо ж іще й не стріляти у відповідь, ворог нахабніє, намагається збільшити щільність вогню. Ми вже звикли щодня тримати оборону. Звичайно, з настанням зими стало важче. Особливо вночі — шалений холод, рухатися не можна. Рятує тільки гарячий чай.

А загалом, це, дійсно, як робота. Я не сприймаю те, що роблю, як надгеройство. Я роблю те, що можу, те, що потрібно. А в тому, що потрібно стояти сьогодні саме там, я не сумніваюся. Для того, щоби вони не прийшли сюди, не принесли моїй Каховці руйнування, смерть і біду. Я готовий «працювати» так стільки, скільки знадобиться. Першочергове завдання – цілісність країни. А також воювати так, щоб зберегти її кращих людей, тих, хто зможе продовжити люстрацію, підняти на рівень економіку і право, збудувати нову, благополучну й щасливу Україну, в якій ми, молодь, теж знайдемо для себе гідне місце – місце для мирної, цікавої і корисної праці.

Днями Ілюша повертається з відпустки до побратимів… Там, на сході, 18 грудня збирається відзначити своє 21-ліття, зустріти Новий рік. Він не переймається з того, що не влаштовуватиме гучних святкових вечірок, як роблять це багато його однолітків у мирному житті.
Я дивлюся у ці сірі спокійні очі… Після кількох годин спілкування констатую, що він залишився таким, яким його пам’ятаю з дитинства, принаймні, зовні – врівноваженим, оптимістичним, товариським і відкритим. Хіба що подорослішав, помужнішав. Ці сірі очі бачили те, про що нам, «мирним», тут і чути не хочеться. І йому не хочеться чути і бачити це. Він чекає на мир. Саме для того йде на війну.

Спілкувалася Ірина СОШНІКОВА.

Поділитися в соц. мережах

Опубликовать в LiveJournal