Нотатки з фронту від майора Галкіна

Дитячі малюнки й сувеніри нам дійсно потрібні!
Дуже часто волонтери привозять нам від школярів листи, малюнки, нерідко в конвертиках знаходимо вкладені натільні хрестики, іконки, ладанки… Для нас це – одні з найдорожчих подарунків! Листи не раз перечитуємо, малюнки чіпляємо у себе над ліжками, православні обереги надіваємо на себе. Часто у здорових, мужніх чоловіків сльози навертаються на очі, коли бачать цю щиру дитячу турботу й підтримку. А ще – багато хто згадує власних дітей, які, можливо, також в цей час пишуть свої листи й малюють малюнки для інших солдатів, думаючи про своїх татусів, дідусів, старших братів…

От і я, повертаючись з відпустки, взяв від учнів Мар’янівської школи таку ж саму «передачу». Наступного разу, коли буду їхати додому, привезу їм у подарунок від усіх моїх однополчан бойовий український прапор.

Війна не змінює характери. Лише проявляє яскравіше
Багато різних персоналій довелося зустріти за майже півроку служби в АТО… Люди дуже різні: є герої «на словах», є такі, що мовчки роблять свою справу і не вимагають похвал чи захоплень.

Ось лише дві замальовки, так би мовити, «на контрасті»: міцний і «крутий» з виду чоловік дуже пишався тим, що він десантник, їдучи на війну постійно повторював, що спуску не дасть сепаратистам, що він з одним лише з кинджалом спроможний знешкодити будь-якого ворога, у будь-якому бою… Та, переживши перший же обстріл, «притих», балакати став значно менше. Ще один «герой»: швиденько якимось чином пошкодив собі щелепу, потрапив у лікарню… Ось так і «навоювався».

Інший солдат відразу попередив, що навряд чи з нього буде допомога в розвідці, бо до мобілізації все своє мирне життя він, сільський мешканець, проробив чабаном. Зате признався, що добре уміє готувати. І, дійсно, з нього вийшов чудовий кухар. Проста, але надійна людина. Він ніколи не позиціонує себе героєм-воїном. Що, здавалося б, може бути безпечнішим в армії, ніж працювати на кухні? Але він разом зі всіма – там, біля передової; на рівних із нами під обстрілами, не тікає, не балакає зайвого, і… дуже смачно годує солдатів.

Як «новоросів» лякають «карателями»
Сепаратистська пропаганда «працює» на повну. До якого б абсурду не дійшла – багато місцевих жителів їй вірять. Навіть нерідко на територіях, підконтрольних українській армії.

Восени зустріли чоловіка, що засівав поле. Побачивши українських солдат, дуже злякався, боявся підійти до нас. Але, коли ми з ним таки розговорилися, заспокоївся, сказав, що дуже здивований з того, що ми, виходить, нормальні люди і зовсім не збираємося лити його кров за те, що він російськомовний, а, навіть, навпаки, самі спілкуємося нашим традиційним «суржиком».

Або випадок, коли на український блокпост мати привела 20-річну доньку і запропонувала… залишити її на ніч солдатам в обмін на хліб! Усе їстівне у них скінчилося, і мати не знайшла інших шляхів, як звернутися до «злих укропів», що полюбляють російськомовних жінок… Неочікувано й боляче було чути нам таку пропозицію. З одного боку, страшно від того, до якого відчаю дійшли тамтешні жителі, а з іншого – дуже прикро, що про українських солдат на нашій же, українській, землі люди таке думають. Звісно, що жінка повернулася додому і з хлібом, і з іншими продуктами, і зі своєю донькою.

Голод
Взагалі-то, в Мар’їнці, де ми уже більше двох місяців дислокуємось, 80 відсотків населення – проукраїнське, з довірою ставляться до нас. Ми не раз ділилися з людьми і власним провіантом, і допомагали волонтерам розвозити по хатах продуктові набори, бо ж зазвичай у прифронтових сільмагах тільки й є, що продавці та майже пусті полиці. Найскрутніше – пенсіонерам, особливо, престарілим і хворим. Пенсію вони не отримували вже місяців з п’ять… Діти, що мешкають далеко, до них не приїздять, бо вважають дорогу дуже небезпечною. Або ж самі дідусі-бабусі не жаліються дітям на своє скрутне становище; не хочуть їх лякати й турбувати… Намагаємося їх підтримати, чим можемо.

Хоча, бувають і такі випадки, що трохи бентежать інас… Наприклад, під час одного з візитів волонтерів, які привезли гуманітарну допомогу, на іномарці під’їхала молода жінка, мовчки взяла упаковку дитячих «памперсів», сіла в авто і поїхала. От і дивуєшся: на пальне гроші знайшлися, а на памперси – ні?

Серед «бойовиків» є й каховчани
Мені достеменно відомо про двох чоловіків з Каховського району, що воюють на боці сепаратистів. І ще – про кількох із Таврійська та Нової Каховки. Один – колишній дудчинець, котрий кілька років тому був засуджений за тяжкий злочин і перебував у місцях позбавлення волі на Донеччині. З приходом до влади сепаратистів, йому, як і іншим «зекам», випав «неочікуваний дарунок» – вони були звільнені, але з умовою воювати за «новостворені республіки проти укрофашистів». Ось так до одного злочину додалися інші. Дуже сподіваюсь, що, коли все це закінчиться, Феміда обов’язково знайде своїх «героїв» і вони сповна заплатять за свої злочини.

Роздумуючи про майбутнє, розумію, що після остаточного повернення додому я б хотів поновитися на службі в органах внутрішніх справ нашого району. Вірю, що ще зможу принести користь своїм землякам. Будемо дивитися правді в очі без рожевих окулярів: навіть із настанням довгоочікуваного миру в Україні за порядок і спокій нам іще доведеться вести жорстоку боротьбу. Країною зараз «гуляє» величезна кількість неврахованих боєприпасів і зброї, бойові дії не найкращим чином вплинули на психіку деяких громадян. А тим паче після ось таких-от «квазі-амністій». І серія вибухів у нашому ж Херсоні лише підтверджує мої невеселі висновки… Але, я певен, – борімося й поборемо!

 Ірина СОШНІКОВА.

Дякуємо за відгук!