«Я вірю – ми там недарма»

Олег Кожемякін має чудову сім’ю, роботу (він – начальник виробництва на Каховському асфальтнобетонному заводі), цікаве хобі, купу друзів і приятелів у Каховці. Здавалося б, ніяких підстав, аби це все облишити і піти у невідомість… Так, все це так. Але вже 4 місяці він далеко від дому, солдат-доброволець Збройних сил України. А з 26 вересня у складі 28-ї механізованої бригади служить в секторі «Б» зони АТО, за 18 кілометрів від Донецького аеропорту. І це – його перша відпустка з того часу.

– Не хочу казати гучних слів, я теж багато чого не розумію в політиці наших можновладців, в тактиці і стратегії головнокомандування у цій дивній гібридній війні. Але ще влітку чітко вирішив, що повинен бути разом із нашими воїнами. Спочатку долучився до волонтерської роботи спільно з громадськими організаціями «Каховське народне ополчення» та «Громадянська відповідальність». Але весь час спокою не давала думка про те, що там, на Сході, хлопці, часто молодші й менш досвідчені за мене, ризикують життям, а я тут у комфорті й безпеці. А ці комфорт і безпека, як для мене й моєї родини, так і для всіх мешканців України, особливо нашого Півдня (який, усім відомо, спочатку входив до божевільних планів сепаратистів щодо так званої «Новоросії»), цілковито залежать від того, чи вистоїть українська армія на шляху останніх, чи не пропустить розповсюдження цієї зарази на іншу територію моєї країни… І хоча раніше через проблеми з зором військовозобов’язаним не був, звернувся до військкомату, знайшлася відповідна стаття, за якою я отримав право служити добровольцем.

– Як відреагували рідні на те, що Ви відправилися в армію?

– Звичайно, вони боялися відпускати мене, адже я не мав армійського досвіду. А про те, що знаходжуся в АТО, сказав їм лише в жовтні – тягнув кілька тижнів, щодня по телефону придумував нові історії про місце проходження служби, та, врешті-решт, зізнався, бо важко перебувати у двох реальностях одночасно… Їм нічого не залишилося, як змиритися. Батьки взагалі стали чи не справжніми військовими стратегами: слідкують за новинами по телебаченню, потім розглядають всі вищеназвані місця подій на карті, намагаються опанувати Інтернет, яким до того, як я пішов на службу, не цікавилися… Але не хотів би, щоб вони мали вільний доступ до Інтернету… Новини з телевізора більш «причесані», якщо так можна сказати, більш щадять їхню нервову систему… В Інтеренеті багато суперечок, багато протилежних думок і дуже часто – нічим не прикрашена правда, хай, навіть, і про інші частини чи події, до яких не залучена наша бригада. Але це завдасть їм болю й переживань. Та, попри всі страхи, зараз я бачу повну підтримку з боку батьків, дружини, навіть і маленьких донечок… Особливо ціную думку батька, котрий, звісно, як чоловік, цілком розуміє, що таке війна. Приємно відчувати, що він вважає сина захисником свого народу.

…Колись була в нас бесіда про те, що деякі з моїх товаришів по службі ламаються психологічно, не збираються повертатися до місця служби після відпустки, мовляв, обіцяні 45 діб уже минули. Дуже приємно було почути мені з батькових вуст: «Сподіваюся, що ти не з таких». Тим паче, що давно для себе вирішив остаточно: після відпустки я повернуся до товаришів по службі…

– Вдається по-справжньому відпочити вдома?

– Дивна річ: поки я там, весь час думаю про дім, про те, як там мої рідні; намагаюся хоча б вранці й ввечері зателефонувати їм… Приїхав на відпочинок, дуже мріяв абстрагуватися від війни, але тут постійно думаю про своїх хлопців, що сьогодні залишилися там, також телефоную їм вранці й ввечері… Та й неможливо забути про війну, коли щодня зустрічаєшся з друзями, приятелями – і всі хочуть почути про події від очевидця. Воно-то й розповідати особливо нема про що, вважаю, що ніякого геройства ми там не чинимо – просто стоїмо, щоб ворог не пройшов, та час від часу піддаємося артобстрілам… І коли читаєш про кількість обстрілів за день від деяких інформаційних агентств, задаєшся питанням: а чи вони розуміють, що обстріли бувають різні? Один обстріл може тривати три хвилини, а може й протягом кількох годин. І ми вже помітили, що наймасованіші, найдовші і найжорстокіші починаються відразу після приїзду на Донеччину чергового російського «гумконвою». Навряд чи це є простим збігом. Також нескладно відрізнити, коли обстріл ведуть ненавчені місцеві бойовики, а коли – військові спеціалісти. Останні цілять дуже мітко, снаряди не пролітають повз нас і не шкодять будівлям у селі, а хто це робить – проплачені найманці, «відпускники» «за покликом серця» чи таки регулярні російські війська – для нас не має великої різниці… А коли обстрілюють так звані «ополченці» (хоча для мене цей термін звучить як блюзнірство), то вони це роблять, що називається, як попало, і тоді, дійсно, нерідко снаряди перелітають і потрапляють у будівлі місцевих жителів… Не раз бувало й так, що про майбутній обстріл нас попереджають: через проїжджаючих повз нас цивільних шоферів передавали записки навіть російські військові, одного разу «ополченці» просили у відповідь не розбивати їхній блокпост, адже, за їхніми словами, вони самі не знали, хто здійснив артобстріл, мовляв, приїхали, постріляли і поїхали у невідомому напрямку… Звичайно, іноді нас попереджають про майбутній обстріл і місцеві жителі, що мають зв’язки з «тією стороною»…

– А як загалом місцеві ставляться до української армії?

– Що стосується тих 30% жителів, котрі з початком бойових дій не виїхали з села, біля якого ми дислокуємось, то можна сказати, що думки людей розділилися десь 50/50… Одні допомагають нам: пригощають домашніми стравами, запрошують попаритись у бані, спілкуються, інші не хочуть спілкуватися, вважають, що через те, що ми стоїмо біля їхнього села, воно піддається обстрілам. Звичайно, з одного боку їх можна зрозуміти й пожаліти… Є такі бабусі, що приймають допомогу від нас, але у відповідь замість подяки можна почути: «Ну, коли ви вже звідси заберетеся…». І що тут поробиш… Бувало й гірше – помітили ми, що один 70-річний пенсіонер весь час визирав з хати під час обстрілів. Пізніше з’ясувалося, що таким чином він корегував вогонь сепаратистів: дивився, куди влучив снаряд, а потім по телефону передавав лівіше чи правіше вони мають стріляти…

Часто таке ставлення до нас не дивне, адже сепаратистська пропаганда працює, як конвеєр. Як на мене, то ця робота – досить «незграбна», і дивуєшся, на який рівень інтелекту вона розрахована. Але ж таки стаємо свідками, що багато людей на неї «ведуться». Бувало, дивимося телевізор, який лише в декого, і то слабко, приймає «1+1», а здебільшого – російські та місцеві канали, на кшталт «Новоросії» (на якій, до речі, «царицею» світиться колишня каховчанка Катя Губарєва, що тепер є рупором так званого «гуманітарного конвою «Новоросія»). Навколо феномену «25-го кадру» й досі точаться суперечки про те, існує він чи ні. Але, насправді, неважко стати «зомбі», якщо регулярно дивитися їхнє місцеве телебачення. Зазвичай протягом дня по кілька разів повторюється один і той же ролик (наприклад, з картинкою розбитої української техніки – що було ще влітку, але цей ролик покликаний «вбити» в свідомість глядача ідею, що таке відбувається й зараз, постійно). Фото або кадри подій у Грузії, Чечні, Сирії подаються як кадри страждань населення Донбасу… Або вже зовсім кричущий приклад: мабуть, немає такої людини, особливо, користувачів Інтернету, які б за цей рік не бачили знакового фото закривавлених облич батька й сина, побитих на Майдані «беркутівцями». Так от, донецьке телебачення демонструє це фото з інформацією «навпаки»: що, це, мовляв, донеччани, постраждалі від українських карателів. Звичайно, й армію нашу по телебаченню інакше, як «карателями», не називають… Так що, дійсно, ведеться жорстока й безпринципна інформаційна війна. Так само, як і з видачею своїх пайків: можуть в одній передачі доволі довго транслювати картинку отримання людьми продуктів чи речей, які, як папуги, повторюють одну й ту ж фразу, наприклад, як у випадку з Катею Губаревою: «Дякую гуманітарному конвою «Новоросія»… Або щось іще на кшталт того… Постійно бачити одні й ті ж картинки та слухати одноманітні фрази й залишитися нормальною, думаючою й аналізуючою особистістю, дійсно, дуже важко…

– Чи бувало таке, коли у спілкуванні з місцевими українським військовим таки вдавалося переконати когось у брехливості «новороської» пропаганди?

– Був випадок, коли ми їздили скуплятися в інший населений пункт. Побачили групу людей під сільмагом, підійшовши, привіталися. Хтось відповів на привітання, хтось відвернувся. Одна жінка не ховала свого негативного ставлення до нас. Мій товариш, теж із Херсонської області, і теж селянин, повів із нею бесіду у спокійному, аргументованому тоні. З’ясувалося, що вона родом з Івано-Франківщини, але більшу частину свого свідомого життя провела на Донбасі. Захоплення Путіним у неї аж в очах світилося. А мій товариш поставив дуже просте питання (до речі, таке, що цікавило нас усіх від самого в’їзду на територію Донеччини): «А чому у вас в селах більшість хат такі ветхі, перекошені (дійсно, бачили багато таких, що просто підперті палицями, щоби не завалилися – і це не покинуті, а такі, в яких живуть, і в селах, не зачеплених бойовими діями), не білені, вікна не пофарбовані?» «Так війна ж…» – відповіла жіночка. Товариш відповідає: «Так це ж у вас не за останні півроку сталося, видно, що роками нічого не робилося. Як же ви кажете, що годували всю Україну? А самі і в мирний час не їли, чи що?». Далі звернув її увагу, що через село йде газова труба чималого діаметру, а газ підведений лише до кількох господ – на пальцях можна перерахувати… «При тому що останні роки лідером країни був ваш земляк, то він би в першу чергу повинен був «озолотити» той край, де отримав найбільшу підтримку, звідки він одержав такий блискучий старт, – додав він. – І таке ваше мирне життя ви вважаєте найкращим варіантом стабільності?»… «Контрольним пострілом» стала демонстрація херсонцем на телефоні фотографій свого села, своєї хати, подвір’я… При тому, що хлопець також повідав, що й йому, як і більшості українців, непросто жилося за минулої влади, але він не чекав, що держава повинна цілком за нього відповідати, як у радянські часи, а завжди, будучи будівельником, шукав і знаходив шляхи для заробітку й утримання своєї родини. В результаті цієї бесіди жінка цілком серйозно сказала: «Слава Україні!». Добре б, якби такими стали не тільки слова, а й відчуття поміркованої частини місцевого населення…

Тим більше шкода тих донеччан, які й навесні, і зараз не піддалися сепаратистській пропаганді, але вимушені страждати від жахів війни… Саме ці думки заставляють розуміти, попри всю закулісну політику, що ми, прості солдати, там сьогодні знаходимось недарма – саме для того, аби війна не поширювалася, не розповзалася далі на Захід і Південь. І ми витримаємо стільки, скільки треба. А потім обов’язково відбудовуватимемо мирну і чесну країну. Я в це вірю.

P.S. Поки верстався номер, Олег Кожемякін уже повернувся в зону АТО для продовження служби. Побажаємо йому стійкості та найшвидшого повернення додому здоровим та повним наснаги для здійснення задуманого у мирному житті!

Записала Ірина СОШНІКОВА.

Дякуємо за відгук!