Найважливіша задача поета – залишатися совістю нації…

DSC_2657Минулого четверга, напередодні Міжнародного дня рідної мови, в Каховській ЗОШ №5 відбулася зустріч учнівської молоді та педагогів міських шкіл з херсонським поетом, членом Національної спілки письменників України, головою обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т.Г.Шевченка Олегом Олексюком (на фото).

Зараз він обіймає посаду начальника відділу культури Голопристанської райдержадміністрації, але в рамках своєї   просвітницької діяльності періодично здійснює поїздки Херсонщиною, щедро ділячись досвідом з аматорами, особливо учнівською молоддю, що роблять свої перші кроки у таємничий і чарівний світ  української словесності й, зокрема, поезії.

По закінченні зустрічі Олег Васильович люб’язно погодився стати гостем «Каховської зорі» й поспілкуватися з нами про останні здобутки в своїй творчості та громадській роботі.

А їх чимало: уже 16 років О.Олексюк є наймолодшим в Україні головою обласного об’єднання «Просвіта» (зараз йому 45 років), чи не щорічно з-під його пера виходять поетичні збірки, віршовані книжечки для наймолодших українців;

він також є редактором кількох обласних альманахів дитячо-юнацької творчості, куди включені, здебільшого, твори вихованців його літературно-мистецької лабораторії «Чиста криниця», яку веде ось уже багато років із великим натхненням та задоволенням.

До речі, його вірші включені і в дитячі журнали “Пізнайка” та “Дзвіночок”, які читають більшість учнів початкової школи країни – тобто, можемо говорити й про визнання Олега Олексюка як дитячого письменника і на загальноукраїнському рівні.

– Олеже Васильовичу, зважаючи на Вашу таку чималу професійну й громадську завантаженість, непросто, мабуть, іще викроювати час на подібні зустрічі та заняття з дітлахами?
– Насправді в цьому секторі роботи також черпаю багато і для себе,  адже не тільки я вчу дітей, але й сам нерідко навчаюся у них. Так, я навчаю малечу якимось аксіомам поетичного ремесла. Але й вони, у свою чергу, завдяки своїй дитячій безпосередності та юному «незамуленому оку», підказують якісь нотки в оточуючому житті, на які раніше не звертав уваги. Так що ці лабораторії й зустрічі не забирають енергію, а навпаки, додають, несуть взаємну користь і взаємонавчання.

А щодо дітлахів, то якщо навіть одиниці з них стануть поетами, розвивається їхнє творче мислення, любов і повага до всього, що їх оточує, та й, врешті-решт, їхні мовленнєві навички, що теж є дуже важливо у сучасних реаліях. Колись у мене почала займатися дівчинка, котра взагалі не могла спілкуватися українською. В результаті вона не тільки навчилася писати чудові вірші нашою рідною мовою, а й отримувала престижну стипендію Фонду Яра Славутича, тепер пише дисертацію з української філології. Впевнено можна сказати, що душа кожної дитини – поетична. Головна задача – вчасно її пробудити.

– А як у цей непростий час Вам удається ще й регулярно друкувати таку велику кількість збірок і альманахів?
– Свого часу за сприяння управління молоді та спорту Херсонської облдержадміністрації підтримка юних поетів Херсонщини була включена в обласну програму «Молодь Херсонщини», і завдяки цьому на ці наші видання виділяються кошти з обласного бюджету.

– Ми торкнулися теми навчання юних поетів. А ще хотілося б спитати у Вас поради щодо стосунків з аматорами (нерідко графоманами) старшого віку.На досвіді роботи «Каховської зорі» дуже часто стикаємося з літніми людьми, у котрих, після виходу на пенсію, з’являється більше вільного часу, вони пробують себе у створенні рим, а результати своїх експериментів приносять до нашої редакції, аби ми їх публікували на сторінках газети. При тому, що «Каховська зоря» не є літературним виданням, якихось суттєвих порад цим нашим дописувачам ми не беремося давати. Але люди все одно йдуть…

– Звичайно, в таких випадках доцільно зводити цих аматорів з більш маститими авторами, але, бажано, не молодшими за них самих. Адже літні люди не дуже люблять слухати поради молодших за себе. Інша проблема для такого великого у межах області, сильного за потенціалом та творчою спадщиною міста, як Каховка, – відсутність на сьогодні гучних, авторитетних імен на поетичному небосхилі… Таких, хто багато б років займався поезією, регулярно друкувався на рівні області й країни.

– Справедливості ради хочеться згадати, що на базі Каховської районної бібліотеки вже багато років діє літературний клуб «Свічадо», де збирається коло місцевих авторів, котрі читають свої вірші, радяться, спілкуються, іноді методом «самовидава» друкують маленькі альманахи. Та, звичайно, це, здебільшого, не виходить за межі міста… А кого з херсонських поетів особисто Ви вважаєте своїми наставниками?
– Безцінними для мене стали роки наставництва та справжньої дружби з вашим земляком Миколою Братаном. Дуже шкода, що такий великий майстер пішов від нас…

Почалася наша дружба з того, що я обрав дослідження його творчості темою моєї першої наукової праці – дипломної роботи тоді ще в Херсонському педагогічному інституті. Можна було б піти  простішим шляхом, обравши для дослідження творчість О.Гончара чи М.Куліша, як мені й пропонували керівники. «Навитягувати» з величезної кількості джерел «усього потроху» про наших знаних метрів, і диплом готовий.

Але мені було нецікаво просто займатися компіляцією. Саме тому я й звернувся до дослідження творчості М.Братана, на той час про нього було написано дуже й дуже мало, і те – якісь невеличкі окремі статті. І мені було дуже приємно, коли пізніше, на основі цієї моєї праці, після редагування моєю наставницею Г.Немченко, побачила світ окрема збірка – літературно-мовознавче дослідження «Поетика творів Миколи Братана».

А ще приємніше, коли на одній із зустрічей з іще одним українським метром – Дмитром Білоусом – той спитав у Миколи Івановича про його творчість, останній відповів: «Та, щоб багато не переповідати – візьми он Олегову книжку й перечитай». Як виявилося, він так і зробив, та ще й відзвітував потім, що прочитав мою книжку за одну ніч. І просив мене написати подібне дослідження й про нього. Я розпочав також і цю роботу, але ще поки «в процесі», бо багато матеріалів треба розшукати, аби робота була якомога довершенішою. А щодо Миколи Братана, то, дійсно, саме з тих часів зав’язалася наша щира дружба і співпраця.

Ми з ним разом об’їздили чи не всю Херсонщину, сусідні області, з’їзди «Просвіти» та Спілки письменників у Києві, з’їзд ВО «Злагода» за присутністю тодішнього Президента Кучми, Світовий Конгрес українців і  багато інших значущих для розвитку української словесності зібрань. Микола Іванович був справжньою «ходячою енциклопедією» – особливо в літературознавстві. Мав гострий розум, який, дійсно, миттєво «чіпляв» найдрібніші деталі, так само миттєво аналізував їх і тут же синтезував у вигляді влучних епіграм на подію чи поведінку відомих особистостей. При мені він склав такі чотиривіршшя на Кучму, Симоненка та Лазаренка… Зокрема: «Не чекай на Лазаренка, марно його ждеш. Голосуй за Симоненка – це одне і те ж».

Деякі з них і досі ще ніде не друкувалися, але зберігаються у мене – я їх записав одразу, як почув від нього.
Щодо дитячої літератури, то своїм наставником вважаю неперевершеного на Херсонщині Василя Мелещенка та радію, що й досі маю честь навчатися у нього премудростям поезії для малечі.

– Як вважаєте, в наш час стрімкого постіндустріального розвитку, при майже суцільно насадженій ідеології «суспільства споживачів», де на перше місце виходять сугубо матеріальні речі, комфорт, достаток, політика – яким є завдання сучасного поета, і, взагалі, чи залишається в серцях людей  місце для поезії?
– На мій погляд, незважаючи ні на які часи, зміни формацій і суспільних потреб, поезія жила і житиме. Бо то – сама душа людська. А найголовніша задача поета була, є й буде – залишатися совістю нації… Звичайно, треба намагатися зберегти баланс, щоб занадто не ускладнювати поезію, рафінуючи її «для обраних», не потонути в словоблудді (аби від неї не відвернулися пересічні наші читачі – а це й є народ) і в той же час не спрощувати її надмірно, не перетворювати на механічне віршування.

Бо це вже буде та простота, що «гірша за крадіжку», яка дійсно обкрадатиме традиційно ліричну, поетичну душу українського народу. І, звичайно, бути небанальними, шукати свій шлях, свої особливі слова й сюжети, вміти бачити диво в звичних усім речах, любити те, про що пишеш. Поважати слово й людей, до яких ти звертаєш це слово. Бути щирим, стислим і влучним. Уміти вчитися. Відкрити своє серце людям, тоді й вони відкриватимуть свої серця для наших поетичних думок.

– Дякую за цікаву бесіду. Сподіваюся, що такою ж цікавою вона була і для юних каховчан. Хтозна, можливо серед них уже підростає наш новий Євген  Фомін чи Микола Братан – і завдяки Вашій науці теж.
– Я також дякую каховчанам за теплий прийом, зокрема, моєму давньому другові Михайлу Гончару, на чиє особисте запрошення цими днями завітав до Каховки і чия перша книжка – дослідження такого значущого в наших краях історичного явища як махновщина – була видана саме в нашій Херсонській філії Видавничого центру «Просвіти»; разом із ним ми колись розповсюджували маленькі «кишенькові» видання Конституції України, які також були надруковані у зазначеному видавництві.

Це була просвітницька діяльність з метою пробудження громадянського суспільства на Херсонщині; виховання людської гідності, обізнаності зі своїми правами й  обов’язками Української держави перед народом. Це були ті паростки, які з часом привели Україну до Революції гідності, що триває й зараз, і ще має багато роботи, – у тому числі, й у сенсі розуміння кожним українцем гідності його рідної мови, необхідності її підтримувати, розвивати, спілкуватися нею й берегти її. Я вірю, що наші діти так і робитимуть.

Спілкувалася Ірина СОШНІКОВА. Фото “Каховської зорі”.

Дякуємо за відгук!